Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

— Хочеш сказати, що це до нічого доброго не приводить? Але ж я не для себе прошу, для Ніппура. Я йому потрібен більше, ніж він мені. Жоден муж не здатен зробити стільки, скільки жінка. Я почув, що ти носиш жалобу по тому, хто не був навіть твоїм чоловіком…

— Він був моїм братом. Ні, не по крові, а братом моєї душі. І я не винна в тому, що його згубили барабанні палички з дерева хулуппу[57]. Нам було добре удвох не в степу, а серед пастухів, що пригощали нас пивом і хлібом. Доки по нас не послали з Урука. Йди, пане, до пастухів. Вони — щасливі. Думузі[58] теж був щасливим, доки не став царем. Влада спотворила його істинну суть. Боги карають за це.

— Не втямлю, що ти кажеш, Шамхат, — зітхнув чоловік. — Ти вважаєш, що пастухом краще бути, ніж царем? Але ж цар — він і є пастирем свого народу. Хто поганий пастух для овець, той буде поганим пастухом і для людей.

— І я не втямлю, що ти від мене хочеш. Якби мені наказали знову йти в пустелю і привести звідти якогось Енкіду, прикривши його наготу своїм покривалом, то я зробила б це. Однак той інший Енкіду не став би моїм братом. Твоє прохання — все одно що наказ. За мною послали писаря з Ради старійшин, невже я могла б їх не послухати? Я, блудниця Урука, навіть не жриця Гашанни, навіть не храмова блудниця, намастила своє тіло пахучою олією, вбралась в одежу із льону, прикрасила себе золотом і сріблом, щоб зробити свою жіночу роботу. Але боги не благословили мене робити з тебе людину. Та й хіба ти не людина?

— Суть не в богах, Шамхат, а в твоєму серці. Його не присилуєш, — знову зітхнув пан із Ніппура. — До речі, про пустелю. Для мене світ людей — то пустеля. Я блукаю серед них, як Енкіду серед левів та онагрів. Я охороняю їх від мисливців, засипаю ловчі ями, їм і п’ю разом з ними. Але мені мало цього. Я хочу стати людиною, розумієш?

— Молися богам, щоб послали тобі мудре рішення, — мовила Шамхат. — Я нічим тобі не допоможу. Відпусти мене додому. Завтра я поставлю біля своїх воріт очеретяний сніп, бо мушу заробляти собі на життя. Мені не слід слухати слів, які ображають богів.

— А, може, я сам бог, Шамхат? — шепнув чоловік.

Їй від обурення аж перехопило подих. Та все одно вийти вона не могла, тому якомога спокійніше відказала:

— Чому ж я нічого не відчуваю? Серце не завмирає, руки не тремтять, ноги не холонуть, і я можу дивитись тобі в очі. Це свідчить, що ти, твій батько, твій дід зліплені з глини над прірвою.

— Богами не народжуються, людьми не народжуються. Ними стають внаслідок прозріння, упіймавши спис від самого Ана. Усе що я хочу від тебе, це допомогти мені прозріти так, як прозріла ти, Шамхат. Щоб стати нарешті людиною.

— Ти даремно приїхав! — вигукнула Шамхат. — Побалакай краще з жерцями, чиї помисли і тіло чисті, як підземні води Абзу.

— Я ходив до них. Я питав їх, як можна стати людиною і покинути пустелю. Усі казали одне: спитай богів. Але звідки боги можуть знати, що таке бути людиною? Скажи мені! От я почув усю цю історію про Енкіду й подумав собі ось що. Енкіду вирушив до царства Нерґаля — ти залишилась. Герой Більґамес пішов шукати вічного життя — ти залишилась. Отже, ти знаєш щось таке, що об’єднує життя і смерть. Бо ти нитка, що сполучає тих двох, жоден з яких не є повністю людиною. В жилах Більґамеса тече кров богів, а Енкіду — напівзвір-напівлюдина. Іграшка богів, дарунок богів, помста богів…

— Я нічого не знаю, і не хочу знати, — похитала головою жінка. — Я залишилась, бо не була потрібна ні Енкіду, ні Більґамесу. Я — наче самотня очеретина, зламана вітром, її не вплетеш навіть у циновку. Моє життя теж не має сенсу, однак я продовжую жити.

— Якби ти наклала на себе руки, я б тебе зрозумів. Якби ти не сиділа в пилюці, тужачи за Енкіду, я б тебе зрозумів. Але ти вмієш жити життям без сенсу, як уміє жити лише справжня людина, а не лялька з глини, чиє призначення годувати інших людей і богів.

— Я не бачу різниці між людьми. Усі вони служать богам, а більшість — іншим людям. Ти такий великий пан, що, напевно, не служиш нікому, крім богів. То я призначена служити кожному, хто заплатить за моє тіло, а коли постарію, либонь, навчатиму інших дівчат свого ремесла. Я лишаюся з тими, кому, можливо, потрібна.

— І