Читати книгу - "Дочка Чарівниць"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Оникрс сама це скаже, — відповіла Дівчинка, не спускаючи очей з неба. — Не кожна ніч в цьому допоможе, але невдовзі надійде найсприятливіша з ночей, коли не тільки Оникрс перебуватиме ближче до нас, але й ті три планети, і саме Планета Велетнів — також будуть ідеально розташовані, щоб сприймати і відбивати наші думки.
— А чому Оникрс не перекаже велетням, як їм рятуватися? — спитала недовірливо Чарівниця.
— Та ти справді нічого не розумієш! — обурилася її вихованка. — Велетні не знають мови Зірок, отож думки світил не можуть до них дійти. Вона намагається, але нічого не вдається. Натомість думки інших живих створінь, що живуть у космосі, скажімо, наші, Велетні зрозуміють. Вони блискавично промчать через Космос, як коротка хвиля, дійдуть до Оникрс, що відіб’є їх від свого диска, вони полетять далі, ще й примноживши свої сили.
— Добре, коли прийде час, я допоможу тобі, — сказала поважно Чарівниця. — А тепер поміркуймо про небезпеку, що загрожує нам уже завтра.
— Вона зовсім мала, невеличка, — легковажно відповіла Дівчинка. — Тож нащо над нею думати? Почекаймо.
— Але що це буде? Яка саме небезпека?
— Зірка цього не знає. Ти забагато від неї вимагаєш. Із наших людських справ вона розуміє тільки найзагальніші, та й то не всі. Зараз можемо йти спати, а завтра з’ясуємо, що нам загрожує.
Удосвіта, ще до того, як сонячні промені потрапили всередину печери через вузеньку щілину у її склепінні, обох розбудило люте пронизливе валування собак. За мить до нього додалися спершу поодинокі, а потім численні й все гучніші людські голоси.
— Зараз буде облава, — озвалась Чарівниця, прислухаючись.
— Облава? Це як?
— Це цілком новий звичай, який принесли зі собою Загарбники, — пояснила Чарівниця. — Він називається «полювання». Ми у Великому Королівстві шанували життя кожного лісового звіряти. Зате Загарбники полюють на звірів лише тому, що їм приємно вбивати. Не з голоду, а задля розваги. Небезпека, про яку казала твоя Оникрс, це не Загарбники, бо їм було би важко потрапити до нашої печери, а пси. Пси нас винюхають. Доведеться вдаватись до чарів…
І Чарівниця вибігла з печери, вхопивши Дівчинку за руку:
— Бачиш оту шишку на землі метрів за двадцять від входу до нашої печери?
— Бачу, — відповіла Дівчинка.
— Перетвори її на лисеня і накажи йому побігти отуди праворуч, між дерева, оминаючи вхід до нашої печери, розумієш? І скажи йому, що Чарівниця ручається за його життя. Пси побіжать за ним і загублять наш слід. Так що працюй, а я йду до печери, маю там ще дещо зробити…
Дівчинка взялась магічно рухати обома руками і щось тихенько шепотіла — і за мить з місця, де щойно на моху спокійно лежала велика суха шишка, зірвалося невеличке руденьке лисеня. Воно помчало, розмахуючи довгим пухнастим хвостом праворуч, а потім униз. Незабаром собачий дзявкіт змінив напрямок, тепер його було чути набагато нижче. Пси подались за лисячим слідом.
Тим часом Чарівниця у печері підійшла до вогнища. Спершу воно ледве жевріло, але зненацька його тоненькі язички жваво вистрелили до самого склепіння.
— Тепер покличемо лісових стриг. Очевидно, цей Ліс не лякає наших ворогів… — пробурмотіла Чарівниця до вихованки, що повернулася, і схилилась над багаттям так низько, як тільки можна було, й прошепотіла кілька слів, схрестивши перед собою простягнуті руки.
Пломінці — Дівчинка явно це бачила — лизали їй пальці, але Чарівниця не відчувала болю, і на її руках не видно було жодних слідів опіків. У печері раптом стало похмуро й моторошно. Освітлені раніше теплим блиском вогню, що зненацька погас, скалисті стіни почорніли. З глибини печери почулося тихеньке глумливе хихотіння — здавалося, що цими звуками озвались кількадесят, а то й більше створінь. Можна було відчути їхню присутність — холодну, зелено-сіру. Але годі було їх побачити.
— Ідіть до Лісу і чиніть те, що маєте чинити супроти одвічного ворога Лісу, Загарбника, — шепнула Чарівниця. У ту ж мить увага Дівчинки роздвоїлась. Її вуха ловили близькі звуки знадвору — гавкотіння собачої зграї віддалік і то радісні, то розлючені крики мисливців, що лунали все ближче. У той же час з глибини до виходу печери війнув могутній крижаний вітер — з такою силою, аж Дівчинці здалося, що не тримайся вона за руку Чарівниці, впала би на землю. Тривало це частку секунди, і відразу потому пролунали панічні вигуки, тріск поламаних сполоханими людьми галузок і завивання нажаханих псів.
Чарівниця всміхнулася. Вогонь знову освітив житло теплими відблисками. Похмуру сувору печеру огорнуло рожеве світло, вона знову стала такою, як була, — домашньою, затишною. Скавуління псів і зойки мисливців віддалялись тепер усе швидше.
— Ну що ж, вони тепер ще довго сюди не поткнуться, — шепнула Чарівниця, і її вузькі вуста глузливо посміхнулися. — Мабуть, думали, що у цьому Лісі немає привидів. Тепер вони думатимуть інакше, і тут справді будуть привиди. Либонь, наші стриги занехаяли свої обов’язки або Загарбники вирішили, що коли їх буде багато і вони вдеруться сюди з псами, то їм нічого не загрожуватиме.
Дівчинка вдоволено всілась біля вогнища. Дивилась на його теплі пломінці й думала, що все-таки розмова із Зорями — річ набагато приємніша, ніж викликання стриг, не кажучи вже про упирів.
— Цікаво, однак, що Перша Чарівниця мене цього не навчила, — промовила вголос.
— Чого?
— Викликання стриг і упирів.
— І правильно. Ти маєш навчитись трохи чарувати, але не забагато. Ти не Чарівниця, і не йдеться про те, щоб ти нею стала. Залиш нам спілкування зі стригами
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дочка Чарівниць», після закриття браузера.