Читати книгу - "Зброєносець Кашка"

Кашка охоче, але в таборі занудьгував. І місця, і хлопці були чужі, а швидко звикати і знайомитися Кашка не вмів. Він вештався по табору, ковтав потихеньку сльози і, коли ніхто не бачив і не чув, пошепки розмовляв з чолотяпиками — Мотоциклістом і Альпіністом. Але вони були все-таки чолотяпики, а не люди. І зараз навіть зловредному Льові Махаєву Кашка зрадів би, наче другові. А мимо пробігали незнайомі хлопці й дівчата. Іноді окликали й Кашку, вигукували щось веселе. Але ніхто не здогадався зазирнути у його тужні очі.

Лише ввечері другого дня Кашка повеселішав. Було святкове відкриття табору, і на галявині розклали велике багаття. Вогнище примирило Кашку з табірним життям. «Певно, його розкладатимуть щовечора», — думав Кашка. А коли стало відомо, що багаття тут рідкість і що, може, жодного більше не буде аж до кінця зміни, Кашка вже майже звик жити у «Синьому камені», і сум за домівкою став зовсім легенький.

А вогнище все-таки розіклали знову. На честь стрільців — учасників турніру. І зброєносець Кашка сів на траву, щоб дивитися у вогонь і мріяти про жар-птицю. Іноді він мружився, і сліди полум'я танцювали в очах, складалися у незрозумілі рисунки. «Якщо не розплющувати очі, то можна заснути тут і, певно, можна побачити уві сні справжню жар-птицю», — подумав Кашка.

Раптом вона й справді насниться… жар-птиця. Адже вогонь… мов живий, він схожий на жар-птицю. Вона… сьогодні, напевно, присниться…

Ось так, самі по собі і склалися ці слова. Кашка посміхнувся такій удачі, намацав ліктем березовий пеньок і прихилився до нього.

Гуло полум'я, і тепле повітря хвилями перекочувалося через Кашку. Іскри злітали високо в небо і змішувалися з зірками. Зірки мерехтіли так, як, мабуть, мерехтять маяки, що не гаснуть. Жовтогаряча жар-птиця танцювала на галявині, розкидаючи золоте пір'я. У неї були червоні лапи й зелені очі-намистинки… Спи, поки не гаснуть маяки…

Розділ п'ятий

Хлопці й дівчата вже йшли з галявини. Біля вогню залишилося чоловік десять. Багаття перегоріло, головешки стріляли пучками жовтих іскор і розсипалися на червоні кубики.

Володя довго дивився на вуглини, і, коли відірвав погляд, в очах затанцювали зелені метелики. Потім вони розтанули, і Володя побачив червоні берези. Над березами висів тонкий світлий місяць Раптом місяць почав розпливатися, і Володя відчув, що злипаються повіки. Понад усе захотілося дістатися до постелі і залізти під ковдру.

У наметі він увімкнув ліхтарик і поклав його так, щоб світло відбивалося од парусинової стелі. Потім стягнув сорочку й кинув на матрац. Не на свій, а на сусідній. На Кащин. І тільки тоді побачив, що Кащина постіль порожня.

Володя був настільки стомлений, що навіть не зміг розгніватися. «Нехай… — подумав він. — Нікуди цей нещасний Кашка не подінеться».

Так, але раптом він все-таки кудись подінеться. Забреде в темні кущі й почне скиглити від страху. Чи ще що-небудь… Відповідай потім за нього…

Володя мало не заплакав від утоми і досади. «А щоб він провалився, цей зброєносець!» Довелося плентатися до вогнища, що вже згасало.

Кашка спав біля березового пенька. Спав, мов на ліжку і підклав під щоку долоні, підтягнув до живота перемазані попелом коліна і, певно, бачив уві сні щось хороше, бо посміхався.

Над Кашкою стояла Рая. Побачивши Володю, сказала жалібно й співуче:

— Забули бідолашного зброєносця. Кинули маленького.

У Володі виникло бажання сваритися. При Райці доводилося бути стриманим і сильним.

— Я думав, він давно в наметі, — пояснив Володя і торкнув Кашку за плече: — Вставай.

— Дощик буде… — пробурмотів Кашка й посміхнувся уві сні ще ширше.

Рая тихенько засміялася.

— Дощик, — сказав Володя крізь зуби. — Ану, вставай! — Він трусонув зброєносця дужче.

— М-м… — відповів Кашка й випрямив одну ногу.

— Безнадійна справа, — втрутилася Рая. — Нести доведеться.

— Доведеться…

Кашка виявився легенький. Володя ніс його на руках, наче оберемок сухих дров. Кащине волосся м'яко лоскотало йому плече, а ноги теліпалися і били п'ятками по стегну.

— На добраніч, — сказала услід Рая.

— Угу… — відгукнувся Володя.

У наметі він не дуже акуратно кинув зброєносця на постіль і стягнув з нього сандалії. Потім подивився на Кащині штани. Вони були вимазані сажею і землею. А нові простирадла біліли, мов незайманий сніг. Володя чортихнувся і почав витрушувати зброєносця із штанів.

Коричнева лялечка випала з Кащиної кишеньки. Це був дерев'яний альпініст.

— Ти диви… — здивувався Володя.

Маленький мандрівник дивився на нього з-під козирка крихітного кашкета. Але ж Володя нічого не знав.

Він потримав Альпініста на долоні, акуратно поклав його знову у кишеню і заходився біля сонного зброєносця.

А коли Кашку нарешті вклав у постіль, то відчув, що спати вже не хочеться. І раптом йому стало смішно. По-справжньому смішно. «Лицар Фіолетових Стріл, — сказав він собі. — Лицар Пелюшок і Сосок. Ну й ускочив же ти, лицарю…»

Володя ліг на ковдру і вимкнув ліхтарик. «Провалю завтра всю стрільбу», — подумав він, проте особливого занепокоєння не відчував.

У наметі дзвенів самотній комар. У вузькій щілині входу синіло нічне небо. Потім туди протиснувся місяць і зачепився за край парусини загостреним ріжком. На галявині хтось підкинув на вуглини сухе гілля, і в наметі застрибали руді відблиски.

І цей комариний дзвін, і цей місяць, і відблиски вогню, і легкий запах диму відволікли Володю од думок про стріли, про Кашку, про турнір. Бо він згадав торішнє літо. Згадав Білий Ключ. Вогнища над озерами. Відображення місяця у чорній воді. Бабок із шестикутними очима. Образи й радості минулих канікул.

Торік, закінчивши п'ятий клас, Володя влаштував удома бунт. Коли мати показала путівку з товстощоким банькатим сурмачем і наметами на малюнку, Володя заклав руки у кишені, поглянув у вікно й чітко промовив:

— Не поїду.

Він