Читати книгу - "Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1"

Далі пішли, аж тут борсукова нора.

— Саме він мене Смердюком перший назвав. Саме через нього це прізвисько прижилося. — пригадав тхорик. — Ні, нічого йому не подарую.

Але ж лист почитати треба. Пише борсучок, що з хом'ячком кукурудзою поділився в голодний час. Просить здоров'я для хворої мами. Розчулився тхорик, дістав з торбинки шаль шерстяну, на стареньку накинув. Та вмить зігрілася, видужала, а на вустах у неї з'явилася посмішка. Вона спала, але й добро навіть у ві сні відчувається. Пригадав тхорик, про що борсучок мріяв. Дістав лижі. «Ось тобі, борсучок, за добрі твої справи».

Далі до хом'ячка зайшли. Той три горішки замовив, що б мав чим з сестричками поділитися. «Добрий. Не лише про себе, але й про сестричок дбає» — подумав тхорик і дістав подарунки.

Ходили так, від нори до хатки, поки усі подарунки не пороздавали. Скоро вже світанок. Втомилися, тхорик ледь на лапах тримається. Перепочити на пеньок присіли.

— Але ж і Ви добрі були. Що Вам подарувати? — подивився тхорик на змученого старця.

— Скільки живу, вперше чую, що б мені хтось щось подарувати хотів. — здивувався старець.

— Розказуйте, дідусю, чим займалися цілий рік.

— Торбу збирав. — Старий припідняв із землі майже порожню торбу. — В Індії тонкого шовку купив і хусточок дівчаткам нашив, в Африці бананів назбирав, в Аргентині — мандаринів, а в Китаї — іграшок. А останніх кілька днів листи читав, які звідусіль мені надіслали.

— То Ви… я вже здогадуюся хто Ви… Ви… — тхорик уважно подивився на старця і прошепотів: Ви святий Миколай?

— Так. Я Миколай. — дідусь вперше зняв капюшона з голови. Далі просунув руку в торбу, витягнув звідти шапку та блискучого посоха, на кінці якого кришталева куля усіма кольорами засяяла.

— А в Миколая є бажання?

— Звісно є! Хочу я, що б у світі добро панувало. Що б люди прославляли себе хорошими справами. Що б багатий ділився із бідним, що б діти батьків шанували, що б всі жили в мирі та спокої, в любові та злагоді. Тоді не треба буде раю шукати, бо він на землі буде.

— Не зможу я Ваше бажання виконати… — зітхнув Тхорик. Йому дуже хотілося догодити Миколаю. Раптом очі його засяяли. — Зачекайте мене тут, я зараз повернуся.

Побіг він чимдужче в свою нірку, дістав з пічки, яка вже майже згасла, червоного вуглика, поклав у глиняний горщик і Миколаю приніс.

— Це клаптик мого серця. Візьміть! Хай він зігріє Вас в далекій дорозі.

Узяв Миколай малого до себе на коліна, пригорнув до серця.

— Дякую тобі, тхорику. Дякую за твоє добре серце. І твоє бажання я знаю. Листа твого читав. Правду кажучи, воно було найскладнішим. Але я його залюбки виконаю. Йди до школи і забудь про образи. А мені час йти далі. Ще роботи багатенько залишилося. Тут ніч скінчилася, а десь тільки-но починається. Мене усюди чекають.

Підвівся Миколай, вдарив посохом і вмить невідомо звідки з'явилися санчата. Сів на них, вкутався шубою, обійняв міцно горщика із вогником, цмокнув невидимим коням і санчата стрімко злетіли в небо. Тхорик дивився услід, поки той маленький вогник не загубився між зірочками.

На ранок усі звірі попрокидалися і кожен знайшов подарунок. Кожен радів, що до нього завітав святий Миколай. Дивним було лише те, що пахли усі вони якось дивно і не дуже приємно. Але радість він подарунку була сильніша за запах. Так скоро усі звірі до того запаху і призвичаїлися.

Прийшов тхорик до школи, підійшов до юрби, а на нього вже ніхто й уваги не звертає, усі дарунками вихваляються. Принюхалися звірі, а Тхорик не смердить зовсім. Пахне, точнісінько, як дарунки від Миколая.

— Дивно! Мій м'ячик пахне, як тхорик. — здивувався лис.

— І мої лижі так само пахнуть! — підтвердив борсук.

— Виходить, що Миколай — це тхорик! — здогадалася білочка. І усі з цим погодилися.

З того часу запах тхорика вже нікого не дратував, а навпаки, нагадував про радість від дарунків Миколая. Виявилося, що тхорик добрий і дотепний, то ж в нього з'явилося багато друзів. Старе його прізвисько вже усі забули.

Щоночі тхорик здіймав голову до неба і вглядався в зорі, намагався побачити слід від санчат Миколая. Кожна здавалася йому тим вогником, який він подарував святому у ту незабутню ніч. Мабуть усі зірочки — це частинки чиїхось сердець, подарованих йому.

Тхорик більше ніколи не зустрів Миколая, хоч і одержував щороку подарунки від нього. Проте він ані трішечки не ображався. Він знав: Миколай зараз з тим, кому найважче, він там, де потрібний не подарунок, а диво. А в тому, що святий Миколай творить справжні дива, він вже ні на мить не сумнівався.

Жили в лісі на горбочку два хом’ячки. Одного звали Тут, бо жив він тут, а другого — Там, бо жив він там, на іншому боці. Були вони друзями нерозлучними. Вдосвіта прокидалися і сонечко зустрічали за чашкою чаю. Для цього столика між своїми норками зробили, рівно по серединці, що б кожному однаково йти було. Потім до роботи бралися, поле обробляти та зерно на зиму готувати. Тут йшов в поле направо, а Там — наліво. Врожай чесно порівну ділили. Вечором знову чай пили. Так було завжди. Жили не тужили друзі і горя не знали.

Якось, коли йшли в поле, побачили в долині земляну жабу. Вся її шкіра була вкрита бородавками та прищами. За