Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

Ще не вийшли з машини, як обидві стулки дверей парадного входу відчинилися одночасно — певно, автоматично. А мої очі прикувало до себе щось зовсім несподіване.

У глибині холу, над сходами на другий поверх, висіла величезна картина — «В штики». Я дивився на болгарина — як говорили колись — у його сублімаційну мить.

Ясно, що це не оригінал Ярослава Вешина[7], але все-таки копія найвиразнішої картини про дух болгарина. І цей твір тут, в американському розвідувальному й диверсійному центрі!..

Напередодні Дев'ятого вересня безліч її репродукцій зустрічалося по календарях і газетах відставних підофіцерів та офіцерів. Дехто з комуністів говорив, що це шовіністична пропаганда. А от батько Наска Розвідника був іншої думки. Пригадую, він зняв ікони в їхній кімнаті, і, коли жінка розплакалася через таку неповагу до божої матері, старий заспокоїв:

— Не скигли! Ось оцей болгарин з багнетом і рушницею наш бог, йому молись. Він тримав у руках молот, тримав серп, а тепер от узявся за зброю і нею робить свою справу, як і плугом.

Батька Насчиного розстріляли над Дунаєм. Його слова підбадьорювали Розвідника, коли він ішов на фронт:

— Завжди пам'ятай, сину мій, приклад болгарського солдата — тільки в штики!

Дивлячись на картину й думаючи про людей з нашого Брегового, я почув голос Кларка:

— Це твір одного вашого співвітчизника. Наскільки я розумію, він відтворює те, що ви вважаєте національною рисою болгарина. Автор копії — дилетант у мистецтві, але був цікавою людиною, колишній офіцер. Він загинув як патріот, і ми вирішили, що кращою йому пам'яттю буде повісити картину на цьому місці.

Нічого в цьому поганого. Дивно тільки, що один з утікачів із Болгарії малював саме «болгарина з багнетом».

Перед нами стояв мужчина років сорока, чемно всміхаючись. Хоч був він у цивільному, все виказувало в ньому військового — й уклін, і руки вздовж стегон, і те, як стояли ноги. Потиснув руку Кларкові, потиснув і мені.

Кларк відрекомендував його:

— Пан Кемпбел, безпосередній начальник цього дому. За моєї відсутності звертатися тільки до нього. Про інше ми вже говорили. До побачення, панове.

Людей не видно було й не чути. Важко припустити., що цей замок нежилий. Я вловив запах мастила для зброї та запах кухні. Десь праворуч протяжно заскрипіли двері. Там люди шаруділи, наче миші. З верхнього поверху долинув дзвінкий жіночий сміх, неначе по сходах покотилися горіхи.

Мешканці тут обох статей. Чудово, у вовчій пащі мені не буде нудно…

Кемпбел провів Кларка до машини й повернувся до мене. Фамільярно узяв мене під руку й заговорив болгарською мовою порівняно добре, принаймні можна було зрозуміти, що він хотів мені сказати:

— Познайомлю вас з деякими вашими співвітчизниками, з яки… з якими ви будете працювати.

І повів мене туди, звідки чулося мишаче шарудіння.

Певно, мої співвітчизники знали або здогадалися про прибуття нового болгарина. Шестеро чоловіків стояли, наче стройові солдати, у кімнаті, яку можна було сприйняти за клуб. Тут грали в більярд, нарди, карти, але, видно, спиртного не пили.

Перш ніж зупинитися перед ними, помітив знайому особу. Вона навіть злегка посміхнулась мені. Мовляв, давні друзі. Так, я не помилявся. Перебитий ніс, випнута верхня щелепа, опукле чоло, очі шибеника або завзятого містифікатора.

Це той, кого «моряки» кинули з палуби, щоб налякати мене, і хто на базарі говорив мені, що хоче повернутися до Болгарії.

Я спробував виказати коротку пам'ять або, точніше, коротку злопам'ять, — і відповів на усмішку.

На правому фланзі стояв, мабуть, найстарший. Виглядав передчасно постарілим, і я не міг визначити його віку, але з першого погляду щось зароїлося в пам'яті. Чи не Безрукий це, відомий і прикордонникам, і міліціонерам, й усьому населенню прикордонних районів як невловимий?

Було йому не менше сорока років. Не досить буде сказати, що волосся мав посивіле, воно наближалось до наступної стадії. Лівий рукав у нього був порожній, під правим вухом виднівся слід од кулі. Суворі й холодні риси образ військового командира, до того ж байдужого до життєвих радощів.

Може, через те, що стояв на правому фланзі, а може, тому, що мав виразні сліди участі в боях, цей чоловік справив на мене найсильніше враження. Він оглянув мене досить критичним поглядом, так, наче зважив на своїй долоні. Певно, він чув про мене добрі слова, а його очі заперечували ті позитивні оцінки: «Чи не буде цей недавній офіцерик їжаком, що його ми кладемо за пазуху?»

Я запам'ятав імена, чи, точніше, — псевдоніми усіх шістьох. Правофлангового звали Алекс, але для мене він залишився Безруким. Потім я дізнався, що так його звали всі, крім полковника Кларка. Мій знайомий із перебитим носом був Кирпатим. Інші вдивлялись у мою фізіономію. В їхніх поглядах прозирали цікавість і недовір'я: «Чи не зустрічали десь цього хлопця?»

Я тримався недбало й безтурботно, наче кішка, коли вона чатує на горобця й хоче обдурити його своїм сонним виглядом. Але переді мною стояли не горобці, а яструби, що вмить розтерзають будь-яку кішку, тільки-но збагнувши, що перед ними кішка.

Після офіційного знайомства ми пообідали, а тоді Безрукий запитав в Кемпбела:

— Ви дозволите поговорити з нашим новим співвітчизником?

— Звичайно, — великодушно погодився Кемпбел.

Ми пішли до клубу. Безрукий кивнув одному, той ще комусь, і ми лишилися удвох. Безрукий мовчав, здавалося, він обмірковував, як розпочати розмову.

— Ти був… кажуть, ти був офіцером.

Він мовби не запитував, а констатував певний факт, отже, мені нічого було відповісти,