Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

— А чи не був на тій вечері письменник Берґотт? — несміливо запитав я, щоб підтримати розмову про Сванна.

— Так, Берґотт там був, — відповів маркіз де Норпуа, ґречно схиляючи голову в мій бік, мовляв, він завжди готовий примилятися до мого батька і тому з поваги до нього потурає навіть цікавості його сина, хоча старші люди не звикли так панькати хлопців моїх літ.

— А ви хіба з ним знайомі? — додав він, утеплюючи в мене ясний погляд, проникливість якого дивувала Бісмарка.

— Мій син з ним не знайомий, але дуже захоплюється ним, — сказала мати.

— Бачте, — знов озвався маркіз де Норпуа (і його речі заронили в мене більші сумніви в моєму інтелекті, ніж ті, що шарпали мене зазвичай, бо я побачив, що те, що я підносив до сьомих небес, те, що мені уявлялося вищим за все на світі, для нього на найнижчому щаблі), — я цього захоплення не поділяю. Берґотт для мене такий собі флейтист; до речі, слід віддати йому належне, грає він приємно, але надто манірно, штучно. Оце і всі його козирі, козирі не бозна-які. Його твори позбавлені м'язів і, сказати б, без кістяка.

Ніякої дії чи майже ніякої, а головне, нема розмаху. Його книги не стоять на власних ногах, точніше, вони безногі. У таку добу, як наша, коли життя дедалі ускладнюється і не дає нам часу на читання, коли мапа Європи перекроюється на очах, а завтра перекроюватиметься ще безжальніше, коли скрізь доводиться латати дірки, а воно все рветься, ми маємо право вимагати від письменника чогось більшого, ніж дотепність, женучись за якою ми забуваємо в довгих і марних суперечках щодо формальної стійности про те, що нас от-от можуть залити дві хвилі варварства — зокола і знутра. Знаю, що я блюзню проти святої школи, яку ці панове величають Штукою для Штуки, але в наші дні є завдання нагальніші, ніж тулити слова гармонійно. Сам Берґотт гармонійний, не перечу, але назагал усе це кучеряво, дуже дрібно і дуже мляво. Нині, коли я довідався, як ви перехвалюєте Берґотта, я розумію краще ті кілька рядків, які ви мені допіру показали і які мені було б негоже коментувати, бо ви самі цілком щиро сказали, що це дитяча базгранина. (Я й справді так висловився, але не вірив цьому ні на макове зерня.) Усякий гріх прощенний, а надто гріх молодости. Зрештою гріхи на совісті не лише у вас, багато хто у ваші літа мав себе за поета. Але в тому, що ви мені показали, знати лихий вплив Берґотта. Думаю, ви не здивуєтесь, коли я скажу, що там не знайдеш жодної з його високих прикмет, Берґотт — метр штуки; хай вона зрештою й геть поверхова, але він стиліст, а ви з його стилю в ваші літа навряд чи могли опанувати бодай зернинку. Тим часом хиба у вас однакова, як і він, ви нижете дзвінкі слова, а до змісту вам байдуже. Це все одно що ставити плуг перед волами. Навіть під пером Берґотта всі ці китайські карлючки, всі ці цяцянки спорохнілого мандарина, як на мене, ні до чого. Автор пустив приємний для очей феєрверк, і всі кричать, що це архітвір. Архітвори трапляються не так часто! В активі у Берґотта, в його, так би мовити, багажі нема жодного роману, позначеного іскоркою натхнення, жодної книжки,' яку ставлять на покуті у своїй книгозбірні. Я не бачу нічого подібного в усьому його доробку. Це, одначе, не заважає його творчості незмірно вивищуватися над автором. О, мав рацію, мав один розумник, коли запевняв, що письменників не пізнати за їхніми книгами. Годі уявити собі автора, який би так розминався зі своїми творами, як Берґотт, автора бундючнішого, надутішого, невихованішого за нього. З одними він вульгарний, з іншими говорить, мов з книги вичитує, не зі своєї, а з занудливої, що-що, а його книжки не занудливі, — ось який Берґотт! У голові цієї людини якась каша, завороть, таких, як він, наші предки узивали балакліями; його судження стають ще несмачніші через те, як він їх подає. Забув хто: чи то Ломені[46], чи то Сент-Бев зауважує, що й Віньї мав таку саму прикру ваду. Але Берґоттові зроду не написати ні «Сен-Марса», ні «Червоної печаті»[47], де подибуєш справді хрестоматійні сторінки.

Пригнічений тим, що сказав маркіз де Норпуа про мою пробу пера, згадавши, як важко мені було щось написати чи бодай серйозно обміркувати, я ще раз відчув, який я нікчема і який нездара. Колись скромні мої комбрейські враження та читання Берґотта розвинули в мені мрійливість, і я почав на щось надіятися. Саме цю тодішню мрійливість і віддзеркалювала в собі моя поемка у прозі; безперечно, маркіз де Норпуа це відчув і миттю зрозумів, що я — жертва марева, адамових овечок, а от сам посол не обмарився. Він показав мені моє місце: не літай, вороно, в чужії хороми (поглянувши на мене збоку, об'єктивно, оком доброзичливого і премудрого знавця). Я почувався прибитим, знищеним; моя тяма, як рідина, обсяг якої визначає посудина, колись розливалася так, що заповнювала собою весь огром здібностей генія, а нині, убувши, вміщалася цілком у тісному закамарку пересічности, куди її нагло загнав і взяв на замок маркіз де Норпуа.

— Наше знайомство з Берґоттом, — додав гість, звертаючись до батька, — відбувалося за дражливих, щоб не сказати пікантних, обставин. Кілька років тому Берґотт прибув до Відня, де я був за посла, мені його відрекомендувала княгиня Меттерніх, він розписався і висловив бажання побувати на прийнятті. Його твори якоюсь мірою, точніше, мірою досить невеликою, — це слава Франції, а я був за кордоном французьким заступником, — тож я подивився б крізь пучки на його особисте життя, дарма що воно мені й не подобається. Проте подорожував він не сам і сподівався, що я запрошу ще і його супутницю. Сам я, сказати по щирості, не святенник і як кавалер цілком міг би трохи ширше відчиняти двері посольства, ніж коли б я був жонатим і батьком родини. Одначе мушу сказати, що є така межа, за якою лайдацтво стає