Читати книгу - "Древляни"

Денис повів свою ватагу не в глиб соснового бору, а понад краєм лісу, де петляла вовча стежка. Дерева то напливали шеренгами, то відступали, і сині розгойдані тіні мигтіли на снігу, як спиці в колесі, між стовбурами просвічувалась біла рівнина, там починалось відкрите поле, і тягло звідтіля пронизливим холодом.

— Куди ми йдемо? — поспитав Санько, ледь волочучи обмерзлі, аж дзвінкі, постоли.

— Не кудикай, щоб тобі!.. — штрикнув дядько малого колючим оком. — Наврочиш своїм «куди», чорта лисого знайдеш тоді що.

Батько і в плечі штурхне — не болить, а чужий тільки бликнув скоса — у серце штрикнуло. Насупився хлопець, пішов собі збоку, глибоким заметом. Чмир ніби й не бачив, як грузне Санько по коліна. А пес ще й похлебтав дражливо язиком: так тобі й треба!.. Тільки перегодя почув Санько, що позаду сопе Йонька, наступаючи йому на п’яти:

— Ти чого? Чого нагиндичився?.. Ось до лип скоро вийдемо. — Йонька ніби вибачався. — Бджоли, панібрате, не дурні, вони в хащі не лізуть, вибирають місцинку, щоб і сонце було, і луги недалеко…

«Ти ба, що зна циганчук!» — з повагою зиркнув Санько у шерхле, лускате від морозу лице сусіда. Роками той був майже рівня Санькові, але на голову вищий, трохи мішкуватий у підрізаному батьковому сіряку з оббовтаним низом, де понамерзали скляні бурульки. Рукава йому були задовгі, вони трубами звисали до землі, і Йонька, розказуючи про бджолині хитрощі, вимахував тими рукавами, як старець торбою. Санько навіть пробрав кубельце у вовняній хустці, щоб ліпше чути дружка, котрий, виявляється, не гірше звіра знав, як шукати у лісі поживу. Дикі бджоли, розказував Йонька, мають неабиякий глузд. Їх не шукай на верхах дерев: там шугають вітри, а вітру комахи бояться. І в землі вони не селяться, і низькі дупла обминають, бо водою заллє, або зачує клишоногий, де солодким пахне, розкопає гніздо, винищить все до крихти. То лише оси, мов ті монахи-схимники, душаться в темних норах та гнилих корчах: із них, голодранців, ніякого взятку.

А бджоли, то великі сонцелюби, вони обживають старі дупласті верби й липи, гнізда свої лаштують саженів на три від землі, там, де розходиться гілля, — і дощ не бризкає під листяною шапкою, і ведмідь спроста не дістане, і талою водою не заллє. Ну, а коли хочеш знайти бджолине дупло, дивись, панібрате, з того боку, де сонце сходить: свої льотки бджоли виводять на схід, до ранішнього світла.

Йонька раптом замовк, бо вони спускалися в урочище, по дну якого влітку, мабуть, протікає болотиста річечка, затінена розлогими спокійно-мудрими липами. Скована кригою, засипана снігом, річка нагадувала зараз лісову дорогу, що кривуляє долиною, обривисті береги її — наче високий насип, а два ряди темнокорих лип уздовж берегів — мов зимова алея.

Низом, по широкому річищу, тягло пекучим холодом.

Чмир шугонув на задніх з обриву, за ним посунувся сніг, в куряві мелькнула заяча шапка — і Денис наче провалився в яму. Хлопці скотились за ним. І тут заглядів Санько, що дядькові недобре. Маленький, запорошений снігом, він сидів під урвищем, безсило розкинувши ноги. Лиця не стало, був лиш кім’ях інею, борідка аж злиплась від льоду, і дві заглибини очей затягло льодком. Навіть крізь свитку було видно, як тремтить його горобине тіло.

— За що страждаю? — з присьорбом виклацав Чмир; упершись коліньми в груди, він почав ляскать себе по литках, по занімілих плечах, стер п’ятірнею іней із сизих щік. І, дивись, ніби ожив — заплюскав гострими очицями, втупився в Йоньку, що стояв перед ним трохи розгублений. — За що страждаю, га? За що, чорти б вас узяли, никаю лісом, як вовк? Щоб вас прокормить, черва. А ви нагодуєте батька?

Йонька щось промуркотів.

— Хе! — зігрівав себе жовчю Денис. — Нагодують! Відкривай, батьку, пельку — смоли дадуть. Постарію — свої ж дітки виштурхають з хати, як собаку. Скажи — не правда?

Йонька не огризався. Батькова злість потішала його. Сині Йоньчині губи, облущені вітром, скривилися в усмішці.

— Либишся? Отож-бо й є, що правда. Мій дід, а твій, значить, прадід, колись розказував притчу. Я на все життя затямив її. Так і так, розказував дід, вивела орлиця трьох орлят. Ну, коли вони вбилися в пушок, взяла орлиця одне, понесла над морем. «Будеш мене годувати, — питає, — як виростеш?» Мале схарапудилось і давай божиться: «Буду, — мовляв, — щоб мені не жити, буду!» — «Брешеш!»— каже орлиця та й кинула його в море. Взяла орлиця друге. Те саме питає. І друге клянеться: «Буду!» І його кинула в море. Тоді взяла третє. Несе над морем та знов: «Будеш мене годувати, як виростеш?» — «Не буду! — каже. — Ти годувала своїх дітей, а я, коли виросту, буду годувати своїх». — «Оце так, оце правда!» — сказала орлиця і назад понесла, в гніздо.

Йонька, слухаючи батька, навіть рота роззявив, наче той напихав його медом. Коли батько замовк, аж облизався хлопець:

— І я так зроблю!

— Молодець, сучий сину! — похвалив Чмир-старший свого спадкоємця.

Чмир погомонів душевно з сином і, здається, зовсім повеселів. Витрусив сніг із-за коміра, тугіше стягнув вірьовчиною свитку, ще поляскав себе для бадьорості та й сказав: «За діло, хлопці. Тут і будемо шукати».

Вони пішли під липами, під чорним плетивом їхніх гілок, дядько Денис задер колючу бороду, зашастав очима по кожному дереву, собака вистрибував попереду