Читати книгу - "Женька Жменька-Едісон"

— Ач, яка ненажера! — засміявся дядько Захар. — Але боюсь, хлопці, що й вам вже час перекусити, зголодніли, мабуть?

— Не дуже, щоб так дуже… — ковтнув слину Женька.

— Але кусник хліба з салом не завадить, — підхопив дядько Захар.

… Вони сіли під розлогим деревом, і дядько Захар розгорнув нарихтовані тіткою Оксаною припаси.

Давайте не будемо заважати їм снідати! Кожен з нас снідав, обідав чи вечеряв у лісі і розуміє, що це таке, а хто не снідав, не обідав і не вечеряв, той однаково не зрозуміє, хоч би скільки ми розповідали, аж доти, доки сам не поснідає, не пообідає чи не повечеряє.

— Ким ти хочеш бути, Котю? — запитав дядько Захар, складаючи в торбину решту харчів. — Женю я не питаю, знаю, що він хоче бути Едісоном.

— Я? Рибалкою.

— А море ти знаєш? Вмієш забивати у море цвяхи? — хитро підморгнув оком дядько Захар.

— Як то?

— Море ти вивчаєш?

— Море ми в школі проходили. Море — це коли…

— Ні, ні, я не про те. Ти мені скажи, що ти знаєш про море, крім того, що ви проходили про море в школі? Адже ж ти бачиш море щодня.

Котя мовчав. І Женька мовчав. А що вони могли відповісти? Промінчики-зморшки розбіглися навколо блакитних очей дядька Захара, він посмикав себе за ріденьку борідку:

— Ех, хлопці, хлопці, і очі вам дано, а не вмієте дивитися, і вуха дано, а не вмієте слухати. Ех, вік техніки, вік техніки! Вік атома, космосу, кібернетичних машин, електроніки… Навряд чи серед ваших ровесників знайдеться такий, який не знав би, що таке транзистор, не розбирався б в марках автомашин, літаків, у класах військових і пасажирських кораблів. І навіть ті, хто має трійку з фізики…

— У мене п'ятірка! — поспішив запевнити Котя.

Женька визнав за краще промовчати. Незручно, коли у молодшого лаборанта — п'ятірка, а в його начальника — четвірка.

— І навіть ті, хто має трійку з фізики, вміють полагодити електрозапобіжник чи змінити перегорілу спіраль електричного утюга. Більше того, навіть десятирічний хлопчисько, побачивши у небі літак, не скаже просто: «Літак полетів!», а обов'язково уточнить: полетів ТУ-104, АН-10 чи ІЛ-18. І вже побачивши на дорозі автомобіль, він обов'язково знатиме, чи то ЛАЗ, чи МАЗ, чи ГАЗ. Ану лишень запитай першого-ліпшого з вас, що це росте, — в дев'яти випадках з десяти обов'язково почуєш: «Дерево».. А яке це дерево? Хто його знає! Дерево і все. За прикладами далеко ходити не буду. Я не збираюсь вас звинувачувати у тому, що ви не знаєте лісу. Звідки вам було його знати? Але ось скажи, Женю, навіщо ти зламав зараз цю гілку?

— Так собі… — почервонів Женька.

— От бачиш. Я розумію, що ти зробив це механічно, але якщо ти, скажімо, у місті обріжеш де-небудь телефонну трубку…

«Звідки він міг дізнатися? — увесь похолов Женька. — Невже Анатолій написав аж сюди?»

Даремно Женька турбувався — Анатолій і не думав нікуди писати. Дядько Захар навіть не підозрював, що, вибираючи перший-ліпший приклад, він вибере його так влучно.

— … то ти вчиниш злочин, — вів далі дядько Захар, — але в такому випадку цей злочин буде чим-небудь вмотивований, просто так ти трубку не обріжеш, а от гілку просто так зламав. А в природі, хлопці, все гармонійне, все на своєму місці. До речі, чи відомо вам, друзі мої, що про ядро атома ми знаємо зараз набагато більше, ніж про першу-ліпшу клітину цієї гілки, яку ти, Женю, щойно зламав. І коли мій вік був віком техніки, то ваш вік мусить бути віком біології. І над цим варто було б задуматися людям, що збираються робити винаходи. Та-ак… Ну, ходімо далі. Оце зіллячко я візьму і це теж, а що це воно за зіллячко, розповім іншим разом… Ви й так сьогодні наковталися лісу по самісінькі вуха.

— А тут їжака можна спіймати? Живого? — запитав Женька.

— Ні. Ні живого, ні мертвого.

— Чому? Хіба у вашому лісі не водяться їжаки?

— Водяться. Тільки і в нашому, і в будь-якому іншому лісі їжаки селяться ближче до узлісся, а тут гущавина, він тут не буде жити.

Дядько Захар вкладав у свою медичну валізку стерилізатор з шприцами та голками, коробочками з ампулами, маленьку спиртівку, таблетки сухого спирту.

Витягнувши, мов гусаки, шиї, Женька і Котя спостерігали, як дядько Захар збирався. А він начебто і не помічав їх. Проте, коли зібрався, раптом сказав:

— Помийте добре руки й обріжте нігті.

— Ми сьогодні вмивалися, — не без гордощів заявив Женька.

— Що ти кажеш? — нібито здивувався дядько. — І однак, якщо ви хочете піти зі мною і мені допомогти, будь ласка, помийте руки ще раз, а я простежу.

Почувши, що від них чекають допомоги, хлопці наввипередки побігли до умивальника. Коті пощастило більше: як на те, він уранці обрізав нігті. Женька зітхнув і почав шукати ножиці.

Але ось всі санітарно-гігієнічні процедури позаду, і вони разом з дядьком Захаром ідуть сільською вулицею. Ідуть, ведуть ділову розмову, як і личить зайнятим людям.

— Роботка, хлопці, чекає нас морочна, клопоту буде чималенько, — каже дядько Захар, — зараз ми матимемо справу з дуже незалежним народом. У ясла цей народ вже не ходить, а до школи ще не ходить. І ніяких авторитетів, а тим паче медичних, взагалі не визнає. От і роби таким громадянам профілактичні щеплення.

Ось, виявляється, в чому річ! Женька і Котя йдуть як асистенти дядька Захара!

— Зайдемо у цей двір, — показав дядько Захар на симпатичний будиночок під білим шифером, що до самого чубка впірнув у зелень саду, — тут проживає громадянин Марущак Микита Павлович.