Читати книгу - "Простір Гільберта"

— Наш обід! — гукнув Ахво. — Тепер вперед!

Ми вибрали місце у вузькому вибалку, залитому полудневим світлом. Ламкі гілки смерек полетіли в багаття.

— Зажди, Валентине, я зараз…

Ахво пробіг вгору по вибалку, зупинився, поворушив сніг палкою, потім розкидав його руками. Він, здавалося, відчував, де ховалися під настом стеблинки, насіння, ягоди, сховані в тонкі крижані чохли до теплих днів, до свята літнього первоцвіту. Він набрав жменю брусниць. Ягоди були великі, тверді, схожі на кольорові камінці, проте, коли я кинув їх в гарячий чай, вони спливли, і я відчув їх прихований аромат.

Ми піднялись на плоску безголову сопку і вийшли до магістралі — полотно тяглося долиною, під нашими ногами. Роботи тут були майже завершені, стояла недільна тиша. Ані шелесне. Хитнулося повітря од невидимого поштовху. І ще далі пронісся світлий промінь, прокресливши сніги й каміння блискавичним, майже невловимим розчерком.

— Зелений поїзд!

Я обертаюсь. Зовсім поруч очі Ахво, і в них я раптом бачу відображення схилу і стрімку стрічку поїзда. Може, мені це показалось? Але звідки тоді взялося видиво сріблястих вагонів, вікон, що мелькали, мов у калейдоскопі, й випромінювали м’яке зелене світло? Може, людське око так влаштоване, що бачене ним стає помітним і для інших, як відображення, як миттєва фотографія… Або, ще ймовірніше, лише в Ахво такі очі. Зловити зникаючу малу мить, певне, дано не багатьом і, далебі, не мені.

Так ось який він, зелений поїзді Швидкий, мов стріла, вікна світяться навіть вдень, а роздивитися його можна хіба що тільки як віддзеркалення в очах людини з незвичайно гострим зором.

— Ти бачив поїзда? — спитав Ахво, коли ми поверталися в поляр.

Я збагнув справжній зміст цього запитання: йшлося про те, чи вірю я тепер йому. Я кивнув, відповідаючи водночас і йому і собі: так, я знав нині про зелений поїзд більше, ніж із усіх розповідей про нього…

— Так, я бачив зеленого поїзда.

Темний вечірній сніг під лижами поскрипував, нібито збирався розповісти зимову казку, що буцімто після заходу сонця знову відступила весна і надовго опускалась таємнича і довга північна ніч. Проте я знав: синій колір і всезагальний рух — передвісники і супутники весни. Завтра, нехай післязавтра чи трохи пізніше ми знову помчимо по нашій лижні, щоб зустрічати зелений поїзд.

Ми з Ахво сусіди. Наші вікна поряд. Триденна відлига наповнила повітря пахощами вологої глиці і свіжістю. А вікна, на щастя, відчиняються просто в тайгу. Довга вечірня розмова.

— … Достеменно знаю, що такі прилади в, а принцип відомо з давніх-давен. — Ахво розповідає мені про підсилювачі світла. Я також чув про них, але Ахво, виявляється, навіть працював з ними. Довгої полярної ночі в Північній Карелії інфрачервоні підсилювачі дуже допомагали йому і його товаришам. Думка його проста:

— Я буду за п’ять — десять кілометрів від тебе, біля самої дороги, і подам сигнал. У тебе буде прилад, ти побачиш поїзд і сфотографуєш його, адже прилад легко доповнюється фотоапаратом. Звідси знайдемо швидкість поїзда, не кажучи вже про те, що ти нарешті достеменно в усьому переконаєшся. Я напишу. Нам вишлють прилади.

Ахво вмовк. У профіль він схожий на індійця з якого-небудь пригодницького фільму, надто при тьмяному чи багряному світлі. (Він про це знає і курить саморобну дерев’яну трубку, щоправда, дуже рідко, в такі ось вечори — може, для того, щоб зробити приємне собі її мені.)

.. Іншого разу, дорогою на роботу ми розмірковували: що ж він за одно-зелений поїзд? І чому він з’являється на недобудованих дорогах, і чи ж то не міраж, а коли так, то спостерігачі з двох пунктів саме й зможуть переконатися в цьому, адже міраж не можна «зареєструвати» тим способом, про який ми з Ахво говорили.

Втім, ми відшукали з ним, здається, тоненьку ниточку: поїзд з’являється майже завжди у відлюдних просторах тайги і тундри. І це не здавалось нам випадковим. Для тих, що керували рухом зеленого поїзда, потрібні були дві умови: величезні простори й безлюдність, принаймні відносна. Лишалось відповісти на головне питання: хто керував ним?

Це могло б бути простим експериментом. Хіба мало що випробовують у наш вік, не про все ж негайно повідомляти в газетах. Але в такому разі досліди тривали аж надто довго, кілька років (Ахво бачив поїзд ще в Карелії, потім у Казахстані), і це породило гадки зовсім іншого спрямування.

Але повірити в неможливе можна лише тоді, коли воно стає реальним фактом.

Якось я дивився фільм про космос, де ракети підносились вгору так легко і вільно, нібито й не було болісно трудної космічної прелюдії, тривалих пошуків, блискучих знахідок і трагічних невдач. Кораблі удосконалювалися на очах з тією швидкістю, з якою дозволяв кінематограф, і в підсумку виникало незбіжне запитання: а завтра?.. «Скарби зоряного неба» — так називався фільм. До отих ось скарбів нібито й прямували кораблі. Що ж то за скарби?

З деяким подивом я взнав, що навіть досить близькі сузір’я таємниці оберігають надто ревно. Радіогалактики, магнітозмінні зірки, подвійні пульсари, потрійні і кратні зірки, скупчення галактик… Чому нерозлучні три світила Регула? ї чому так схожі іноді пульсари і радіогалактики? За цими питаннями йшли інші, їх було безкінечно багато, значно більше, ніж слів у древніх легендах і міфах. Чи ж не тому назви далеких сонць розповідали про становлення людини так само промовисто, як піраміди, міста і космічні кораблі? Щонайближчі й