Читати книгу - "Смерть ходить по музею"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ще кого ти знаєш? Я маю на увазі — в музеї.
— Та так, не те щоб знаю… Шеф інформації. Датчанин, колишній торговець антикваріатом. Сюди приїхав у кінці війни. Здається, брав якусь участь у датському Опорі й змушений був тікати від німців. Але нічого певнішого не знаю.
— Цей невеликий каталог і сам по собі досить цікавий, — підбив підсумок Калле. — Проте він, мабуть, небагато дасть. Адже навіть якщо люди заздрять одне одному, і ревнують, і плетуть інтриги, красти корону — то не найкращий засіб звести порахунки. Ні, треба розплутувати з іншого місця. До того ж ти знаєш зовсім небагатьох службовців музою. А їх значно більше. Ні, треба шукати іншу ниточку.
— Наприклад?
— Наприклад, почнімо з тебе. — І він гучно всмоктав у себе рештки чаю.
— Але я до цього не маю ніякого стосунку.
— Не маєш, то матимеш. Не турбуйся. Я пожартував, трошки пожартував. Мені здається, ти міг би стати моїми очима й вухами.
— Як це?
— Тільки як додатковий захід. Ти ж трохи крутишся в тому напівсвіті й зустрічаєш безліч людей, з якими я ніколи не зможу увійти в контакт. Коли я розмовляю з ними, вони ховаються, наче равлик у своїй черепашці.
— Які, ти вважаєш, можуть бути в мене знайомства? — знизав я плечима, і мені стало шкода печива.
— Не те щоб знайомства. Але ж ти ходиш по аукціонах, зустрічаєшся з колекціонерами, з колегами. І в крамницю до тебе чимало людей заходить, теж можна дещо почути. Слівце тут, натяк там. Це надто гучна справа, щоб чутки про неї не поширилися серед людей, пов'язаних з антикваріатом. Ми повинні зібрати всю можливу інформацію, потягти за сотні ниточок. Скрізь розкидано дрібні скалки, які ми змітаємо в одну купу. І коли купа стане чималою, то дещо може й прояснитись. Одне наводить на інше.
— Неповторна картина роботи сучасного поліційного інспектора, — сказав я сухо. — І ти вважаєш, що я стану розгулювати з мітлою і вимітати для тебе сміття з тих кубел, по яких я, по-твоєму, вештаюсь?
— Саме так. Краще б і я не зумів сказати. Хай йому чорт, Юхане, не прикидайся. Ти чудово розумієш, чого я від тебе хочу.
Я кивнув. Я дуже добре розумів, чого він од мене хоче. І так само добре розумів, що знову вклепався в історію. Вона вже почалася, але який буде фінал, я не мав анінайменшого уявлення. І, можливо, на щастя. Бо якби того дощового й вітряного січневого дня у Старому місті я знав, чим усе це закінчиться, то нізащо не став би встрявати. Нізащо в світі.
VII
— Тут усе ясно, — сказав Калле і засопів люлькою. Каламутно-жовті клубки диму підіймалися до стелі, валували з жерла його люльки, як сірчані випари з ісландського вулкана, і я закашлявся. — Ясно, що пролунає постріл у темряві, a shot in the dark, як то кажуть американці. — І зовсім не турбуючись про мої змучені легені, провадив: — Навіть сліпа курка час від часу знаходить зерно, от я й хочу пустити тебе по сліду. Та, наскільки я тебе знаю, це зайве. Ти, звичайно, вже чуєш, звідки вітер віє?
— Сам ти сліпа курка. Поз мене ти б уже не раз спіймав облизня. І ти це чудово знаєш. А що ви самі збираєтеся робити? Посилати по всіх усюдах детективів аматорів — цього ще замало. У новій розкішній будівлі поліційного управління, яку ми, платники податків, вам спорудили, мали б винайти і серйозніші методи.
— Аякже. Ще рік тому понад тридцять тисяч злочинів залишали без розслідування, а розкриття впало до тридцяти відсотків. Тепер справи йдуть краще. Але тут — наче зачарував хто. — Він зітхнув і поклав люльку на блискучу поверхню мого стола з червоного дерева. Я мовчки переклав її на тарілку. — От хоча б і ті ж таки відбитки пальців. Їх у нас зареєстровано майже дев'яносто тисяч. Якщо пощастить, ми знаходимо людину за кілька хвилин. За допомогою комп'ютера це дуже просто. Але серед давніх «клієнтів» ми таких відбитків не знайшли. І modus operandi[7] теж нічого не дав.
— А що це за штука?
— Ще один вид картотеки. В неї ми заносимо способи здійснення злочинів. Різні методи, хитрощі тощо. Звідти можна довідатися про почерк кожного відомого злочинця. Але й там — нічого.
— Воно й зрозуміло. Королівські корони не щодня крадуть.
— Та й хвалити бога. Цілком досить і одного разу. Ми вже перевірили всі попередні крадіжки в музеях — нічого схожого. — Калле зітхнув і подивився у вікно.
— Я б на твоєму місці зосередив увагу на тих двох сторожах, — сказав я. — Сам подумай. З цими маніпуляціями щодо їхньої вечері далеко не все ясно. Адже вони могли й не заснути в потрібний момент. Припустімо, в одного не було апетиту. Або тільки-но вони почали засинати, як їх викликали на зв'язок із центру. Це найризикованіша деталь операції. Інша річ — знешкодити сторожів чи, пригрозивши їм пістолетом, зв'язати. Але будувати всю операцію на тому, що двоє хлопців на посту з'їдять начинені снодійним бутерброди з шинкою та фініки, — аж надто ризиковано. Принаймні я на місці злодія на таке не пішов би.
— Але ж ти не злодій. А якщо серйозно, то ми з цих хлопців витиснули уже все, що тільки можна було. Старанні, доган не мають і з чудовими рекомендаціями. Кошик з різдвяною вечерею їм приготували в ресторані при музеї. Що там лишилось, ми піддали аналізу. Навіть апельсини були начинені снодійним. Цілком досить, щоб звалити з ніг коня.
— А як можна апельсин начинити снодійним?
— Шприцом для
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть ходить по музею», після закриття браузера.