Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Сполохи [Літературна критика та есеїстика] 📚 - Українською

Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]" автора Костянтин Вільович Москалець. Жанр книги: 💛 Інше. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 51
Перейти на сторінку:
гіперреалістично виконаними мініатюрними деталями, ця життєдайно усміхнена сюрреалістична революція (котра особисто мені нагадала «Запрошення на страту» Набокова), це відверте раювання від неспростовного вміння писати! Писати блискуче й натхненно, писати, як дихаєш у аполонічному сні, писати, як танцюєш, як танцює ота весела і зла ніцшеанська мудрість. (До речі, окремі періоди Малярчук нагадують тексти рокових пісень, і дивно, що їх іще й досі не почали співати:

Вперше прокинулася, вперше заснула-щоб-прокинутися, вперше визирнула у вікно, і був сніг, уперше зробила мільйон речей і вперше скуштувала мільйон делікатесів, уперше кохалася з чоловіком (так, мамо, це сталось в горах 23-го липня), вперше якось в понеділок почала нове життя і відімкнула телефон (ти ображаєшся?), вперше я тебе зраджу, хоча завжди думала, що бувають речі, які ніколи не трапляються вперше.)


В «Ендшпілі для Лізи» вона марить і страждає від насолоди кохати як ота архетипна закохана з «Пісні над піснями». Здавалося б, ну що ще непересічного можна видобути з банального розташування обставин, коли «довкола повно холостих, а я люблю жонатого», — однак у виконанні Малярчук ця банальність перетворюється на високу драму, на подію, яка єдина варта уваги в цьому неслушному світі. «Навпроти — шафка з книжками, але я їх, слава Богу, не читаю: намагаюсь читати якомога менше, щоб кінець кінцем усе читання звести до таблички з правилами користування ліфтом», — чи ж випадково на сторінках цієї повісті, героїня якої нічого не читає й не слухає, окрім свого кохання (на противагу одноманітному перераховуванню авторів, груп, пісень — а віднедавна ще й текстів цих пісень у повному обсязі, — без якого не обходиться твір чи не кожного «просунутого» прозаїка), отже, чи випадково тут з’являється, може, єдина відверта цитата, і вона — з Т. С. Еліота, з високого модернізму, який, казали, давно помер? Її роздуми про час викликають знайомий радісний холодок у животі, бо так роздумувати можна, тільки забравшись неймовірно високо, туди, де направду зникає межа — межа між поезією та філософією:


Тепер я розумію, що час є моїм найбільшим ворогом: без мене він майже не минає. Він вимірюється подіями, а оскільки я перестала діяти, то й він перестав минати. Ми з ним як дуелянти без шпаґ. Чекаємо, хто вмре першим.


Якщо забути про привид Набокова, доволі блідий, зрештою, то Таню Малярчук ні з ким порівнювати. Вона — кішка, яка гуляє як собі знає й пише, як гуляє, — невимушено, ніби й не помічаючи, які граційні її рухи. Малярчук належить до того рідкісного різновиду авторів, що творять, як сама природа, не підозрюючи про різні правила, які в усіх століттях для неї встановлюють то класицизм, то романтизм, то соцреалізм, то постмодернізм. Але створене такими авторами якраз і закладає норму, зразок, критерій — для того, щоб у літератури було й 27-е століття, щоб ми не сумнівалися в одному: прекрасне завжди є актуальним.

…Хтось (коли б не Мішель Фуко) зауважив колись, що секс надзвичайно цікавий на практиці, а от дискурс довкола нього зазвичай нудний. Із релігією навпаки: практикувати її нудно, але дискурс довкола релігії — захопливий. Переживши тривалий період безчасу в безплідній практиці зужитих, однак ритуально обов’язкових нав'язливих форм, українська проза здобулася на низку справді нових творів, їх читання знову цікаво практикувати, у чому сповна переконують згадані тут тексти Світлани Поваляєвої, Тараса Прохаська, Іздрика й Тані Малярчук.

А от говорити про цю практику як слід треба ще навчитися.

Мить як зброя проти часу
[про дві збірки О. Максимчук]
I

З роками сприйняття поезії притуплюється. Священні дзеркала імен припадають пилом, і розпізнати в них себе не так уже й легко. Ти підходиш до книжкової шафи, перебираєш томики Еліота, Рільке, Антонича — і ставиш на місце, не прочитавши жодного вірша. Слова, від яких колись забивало подих, не діють. Вони — як безсилі перед болем буття ліки. Щось інше значно успішніше тамує біль буття — чай, купання, поцілунок. А ця ритмізована й часом римована омана не надається до терапевтичних цілей. Поезія взагалі спростовує телеологію. Вона кружляє собі герменевтичними колами — та й горя не знає. Тож коли до тебе долинають захоплені вигуки, мовляв, он там з’явився іще один поет або навіть цілих три поети одразу, а їхні слова зцілюють хворих і воскрешають мертвих, ти заперечно крутиш головою. Якщо вже не Рільке і не Еліот, то тим більше не пан А. або пані Б. Якщо вони й воскрешають мертвих, то тим бідолахам буття починає боліти знову.

А проте, блукаючи якось Інтернетом, я натрапив на «Ксенії» Оксани Максимчук. То була дебютна збірка красивих і мудрих, надзвичайно зрілих, як на такий ніжний вік, віршів. Чи не вперше за останні роки моє споглядання поетичних текстів перестало бути незацікавленим і відстороненим, сказати б, фахово-примусовим, чи не вперше відступили «знову» й «те саме», і я без остороги пірнув до течії текстів. Там було хороше! Буття більше не боліло. Буття — говорило, і мова його була як чай, купання або поцілунок — істотною. Ця істотна мова юних поетів і філософів, ці неможливі, всевиправдовуючі поєднання слів, таємні шлюби, нічні весілля! Хтозна, що вражало найбільше — чи висохлі, мов льон, дзеркала, а чи кристальне калатало Слова, неспроможне видобути звук — небезпечна метафора християнської версії Бога, — чи, власне, сам Він, уже німий і вичерпаний Батько, Творець-невдаха, що, проказуючи Собі одного з віршів Оксани, брів круглими сходами — вниз, до нас? угору, до Себе? «Ксеніям» тим була притаманна особлива атмосфера відкритого навсібіч простору Традиції, лет невагомого погляду над архіпелагами культур, те, що я в цілковито ексклюзивному застосуванні до віршів Максимчук сам для себе назвав Внутрішньою Елладою. Незбагненним чином ця україномовна Внутрішня Еллада корелювала з німецькомовною Елладою Гельдерліна, з великим часом героїв, філософів і першопоетів, які вміли висловлювати речі — і дивовижні

1 ... 14 15 16 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сполохи [Літературна критика та есеїстика]», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"