Читати книгу - "Аладдін і чарівна лампа"

І цього ранку султан, прокинувшись, насамперед пішов привітати свою доньку. Коли син візира почув, що султан входить до покоїв царівни, то швидко одягнувся і вийшов, хоча від холоду у нього зуб на зуб не втрапляв. А султан побажав доньці доброго ранку і запитав, як їй ведеться у подружньому житті. Та побачивши, що царівна така ж невтішна, як і вчора, султан зрозумів, що таки щось сталося і, розлючений, оголив меча і закричав:

— Розповідай же, що з тобою трапилося, інакше я вб’ю тебе!

Злякавшись батьківського гніву, царівна заплакала і вирішила усе йому пояснити.

— Не гнівайся на мене, батьку, — мовила вона. — Коли ти дізнаєшся, що зі мною, то пробачиш мене.

І вона розповіла батькові, що відбувалося з нею та її чоловіком уже дві ночі поспіль. А на завершення сказала:

— Якщо мені не віриш, то запитай у мого чоловіка. Щоправда, я не знаю, куди той велетень забирав його. Ми про це не говорили.

— О донечко, чому ти ще вчора не розповіла мені про це! — сказав султан. — Я б заспокоїв тебе, і тобі не довелося б іще раз пережити ті страхи, ти б уже навіть забула про це! Уставай, підбадьорся, веселися і розважайся! І нічого не бійся. А сьогодні вночі до дверей буде приставлено варту, тож ніхто не зможе потурбувати тебе.

Султан пішов до своїх покоїв і послав по свого головного візира. Коли той прийшов, султан запитав:

— О візире, чи не розповідав тобі, бува, твій син про щось незвичайне?

— О царю над царями, — відповів візир, — я ні вчора, ні сьогодні не бачив сина. А що він мав би мені розповісти?

Тоді султан переповів йому все, що почув від Бадр аль-Будур, і сказав:

— Ми неодмінно мусимо з’ясувати, у чому тут справа! Тож розпитай про все свого сина. Цілком можливо, що моїй доньці усе просто привиділося уві сні.

Візир покликав до себе свого сина і почав розпитувати про події двох останніх ночей. Той підтвердив усе, що говорила його дружина. Він сказав:

— Ми обоє багато пережили за ці дві ночі, і вони були найгірші з усіх. Та на мою долю випали тяжчі випробування. Царівна спала в теплі, а мене зачиняли у темній, тісній пивниці із затхлим повітрям, де до того ж було дуже зимно! О батьку, я хочу, щоб ти поговорив із султаном, аби він звільнив мене від цього шлюбу: ще однієї такої ночі я не витримаю!

Почувши таке, візир страшенно розчарувався, адже він так багато зробив задля цього шлюбу, а тепер його син хоче усе звести нанівець! Важко візирові було власноруч руйнувати те, до чого він так довго і вперто йшов. Тому сказав синові:

— Потерпи, о синку! Сьогодні вночі ваш спокій охоронятимуть.

Після розмови із сином візир повернувся до султана і розповів усе, про що дізнався, а тоді мовив:

— Якщо не заперечуєш, о царю над царями, приставімо сторожу до покоїв наших дітей!

— Не бачу в цьому потреби, — рішуче заперечив султан. — Не подобається мені цей шлюб! Наказую вважати його недійсним!

І, відповідно до царського наказу, глашатаї сповістили усьому місту про розірвання шлюбу і негайне припинення торжеств. Піддані були дуже здивовані, побачивши, як головний візир із сином принижено залишають султанів палац. З цієї миті шлюб між султановою донькою і сином головного візира було розірвано, але ніхто не знав, з якої причини. Султана ж це більше не хвилювало.

А закоханий Аладдін терпляче рахував, коли нарешті минуть три місяці відтоді, як султан обіцяв його неньці віддати за нього свою доньку. Тож коли настав указаний час, Аладдін попросив матір піти до палацу й нагадати султанові про його обіцянку. А той і справді вже давно забув про це. І мати Аладдіна пішла до султанового двору та, як і раніше, стала у дверях. Коли ж султан побачив її, то усе згадав і наказав своєму візирові:

— О візире, чи бачиш ти ту жінку, яка принесла мені в дарунок коштовного каміння три місяці тому? Приведи її до мене.

Коли візир підвів Аладдінову матір до султана, вона поцілувала землю біля султанових ніг, помолилася за нього і сказала:

— О царю над царями, минуло рівно три місяці, відколи ти пообіцяв свою доньку, Бадр аль-Будур, віддати заміж за мого сина.

Султан розгубився і не знав, що відповісти: бачив-бо, що ця жінка — найбідніша з бідняків. Тож він звернувся до візира по пораду:

— Що ти на це скажеш, о візире? Так, я обіцяв… Але ж бачу, що ця жінка бідна і не належить до знатного роду. Що порадиш ти мені?

Візира охопила пекуча заздрість, що якийсь пройдисвіт, а не його син, може стати султановим зятем. Він на усе життя закарбував у пам’яті те приниження, якого вони із сином зазнали через розірвання шлюбу. Тому відповів султанові так:

— О царю над царями, де ж це бачено, щоб султан родичався з біднотою?! Як ти можеш віддати свою єдину доньку за бідного юнака, якого навіть не знаєш?

— А як же мені спекатися цієї напасті? Адже я обіцяв! — із прикрістю похитав головою султан.

— Позбутися її неважко, о владико, — відповів візир. — Постав умову: нехай сорок його рабів і невільниць принесуть тобі сорок тарелів, наповнених коштовним камінням, та не гіршим за те, що принесла тобі ця стара три місяці тому!

— Це мудре рішення! — зрадів султан і звернувся до матері Аладдіна.

— Я не відмовляюся виконати обіцяне. Скажи своєму синові, що