Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Смерть у Києві 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерть у Києві"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смерть у Києві" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 169
Перейти на сторінку:
class="p1">Донька — то й нічого. Однаково не допущу. Хочеш, щоб я за тебе обстав? — спитав він дівчину.

— А не хочу ж! — сказала вона голосом зовсім не таким, як кричала з-за дубового щита.

— Чом не хочеш?

— Не хочу, щоб тебе вбили.

— А мене вбити не можна, — засміявся Іваниця. — Он Дуліб, княжий лікар, він тобі скаже, що Іваницю вбити не можна.

— Князь пробував обстати за мене, та й того вбили, — сказала дівчина голосом сумним і безнадійним.

Ось воно! Слово мовлене! Тут не уникають цього слова, не оббігають його довкруж, тут лунає воно в усій неприхованій наготі й загрозливості.

— Князя? — підступився до дівчини Дуліб. — Ти сказала — князя?

— Сказала — та й уже. Вбили його. А хотів мене захистити отак само.

— Князя Ігоря?

— Інших ще не вбивали.

Дуліб мало не спитав: «А хіба й ще мають убивати?» — але вчасно стримався, глянув на Войтишича. Той теж глянув на княжого лікаря і розвів руками, мовби хотів сказати своє улюблене: «А будь воно все прокляте!»

— То виходить… — Дулібові аж віддих перехопило від нетерпіння. — Виходить, це ж як?

Йому ще не вірилося. Шукав у Києві, розпитували з Іваницею, ніхто нічого не міг сказати певного, ніхто не зраджував таємницю великого города, а тут ось… Як же це? Дозволь допитати Ємця, воєводо? Допитуй, будь воно прокляте. Ти знав про це, Ємцю? Питаєш, чи знав? А що може знати сліпий? Я спитав би тебе, видющого, ти знав про це завчасу? Та й тепер знаєш щось доладне? Ні, я спитав не так. Тебе треба питати навпростець: це ти вбив князя? За те, що той колись образив тебе, втрутився в твої родинні справи, взяв його та й убив? Так? Сліпий не може мати ні на кого серця. Бо сліпий не бачить. Тоді я так само не бачив, як і сьогодні, як і багато літ до цього, стояв собі й метав списа, щоб рука не забувала і щоб у плечі не свербіло, бо в старого воїна свербить у плечі, коли не маєш справи зі зброєю щоденно. Тобі се невтямки, бо чую по твоєму голосу — не воїн ти. Лікар я — ось хто. Ну, та однаково. А я маю щодень метати списа. І для себе, та й для мого воєводи, щоб розважити його старість, коли треба. Князь Ігор їхав повз воєводин двір. То був другий день князювання Ігоря в Києві, а ще мало бути лиш десять днів того князювання, та Ігор не відав, вважав, що вже сів тут довіку. Так він їхав, а я метав списа, Ойка кричала за моїм велінням, князь почув і рвонув у двір, ще й порубав челядинців воєводиних, які не відчинили брами вчасно й миттю. Воєвода Войтишич теж їхав з князем, та не постиг за ним, як той вдирався до його двору. Може, й княжої служби відцурався саме тоді. Та це діло воєводине. Ойці князь сказав: «Приходь до мене, і щоб волосини на твоїй голові ніхто не торкнув». Дівча дурне — піду й піду до князя, бо кликав. А хто ж не відав, які Ольговичі ласі до моложатини! Ойка ж сходила двічі до Ігоря, принесла нове корзно коштовне, Кузьма порубав його і знов зодягнув на неї стару козячу шкуру. А ти й пустив доньку до князя? Пустив, бо що може сліпий? Каже Ойка, що не далася, а ходити — ходила. Кузьма кипів, чуючи про Ігоря. Коли того вигнали з Києва, казав, що так йому й треба, а згодом дивувався вельми Ізяславовій м'якості, коли той випустив Ігоря з поруба, перевів з Переяслава до Києва та ще й дозволив бути в батьківському монастирі. Кричав Кузьма: «Вбити його слід! Вирвати коріння Ольговичів у Києві!» То він і на вічі кричав? Може, й він, може, й інші. Не був там. Метав собі списа, а Ойка кричала мені з-за обаполів. Але ж до того Кузьма, син твій, кричав, що треба вбити князя Ігоря, себто вже й не князя, а ченця, схимника святого, вбивати якого гріх непрощенний. Ти чув і мовчав. А хто мовчить, той теж мовби стає співучасником убивства, коли воно вже стається. Подобається тобі, лікарю, то можеш і мене вважати вбивцею Ігоря.

Тут втрутився Войтишич, хоч виглядом своїм показував, як то йому не хотілося втручатися.

— Ємець воїн, а не вбивця, — сказав він і ще розкрив рота, щоб додати своє звичне «будь воно прокляте», але передумав і лиш посопів у покудлану бороду.

— Досі не бачив різниці між сими, — пробурчав стиха Іваниця, але так, що Ойка почула і блимнула йому своїми іконними очима, в глибині яких цілі оберемки чортів.

Хто може зважити на якийсь там крик хлоп'ячий? Кричав і кричав собі Кузьма та погрожував-похвалявся. Крику на землі багато, діла менше. Так воно все якось і минає. Ну, а що тут не минулося безслідно, то вже ніхто б не міг знати. Тоді прибігли люди, сказали: Кузьма вбивав Ігоря. Завдав першого удару й останнього. Хтось там держав, хтось там смикав на князеві одіж, а Кузьма бив. Я навчив його кидати спис, а хто вміє кидати спис, той уміє бити також. І той чернець був з Кузьмою від самої брами і до кінця. Разом і втекли з Києва. Бо тут їм не жити. Який чернець? Прибрамний з монастиря. Відчиняв браму перед Кузьмою і вів усіх до церкви, де молився Ігор. Чому ж не сказав нам, ігумене, в перший день нашого приїзду? Бо ігумен святий чоловік. Несила йому втручатися в бруд і злочинність життя щоденного. Лиш такий відважний чоловік, як воєвода, має мужність говорити про все, не приховуючи.

— Та будь воно все прокляте, — зітхнув Войтишич.

А Ойка в цей час шепнула Іваниці: «В монастир не вертайтеся, перебудьте десь на Подолі. Я знайду тебе». Іваниця поправив на дівчині біле корзно, доторкнувся пальцем до ніжної Ойчиної шиї, відсмикнув руку, ніби опікся. Щось чортяче було в цій дівчині, нещасній і загадково незалежній водночас, незалежній ні від кого і ні від чого.

Гаразд, Ємцю, тяжка наша розмова, та не я тут винен, отож скажи мені ще одне. Скажи: це ти хотів мене вбити в монастирі? Ти кидав спис?

Сказали мені: Кузьма в монастирі. Ховається. Не мав я жалю до Ігоря, та й ганьби на свій рід брати не хотів. Мій син — мав його сам і скарати. Пішов, покликав, метнув списа. Вгадав

1 ... 14 15 16 ... 169
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть у Києві», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть у Києві"