Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

— Фанні!.. Що ти тут робиш?

— Хотіла просто побачити твою кімнату, — квапливо пояснила я. (Проте сама відчула, як фальшиво лунає мій голос). — Незабаром Різдво, а ми й досі не придумали, що тобі подарувати… От я й сказала собі: може, мені спаде щось на думку, коли я прийду сюди?

Здавалося, його на якусь мить зворушили мої слова. Та я одразу засумнівалася, чи справді мені пощастило його обдурити, бо Ян уже дивився на мене мовчки, уважно.

На моєму обличчі легко було прочитати збентеження. Я стояла посеред кімнати ні в сих ні в тих, не знаючи, куди подітися… А Ян, здавалося, вже забув про мене. Він скинув теплий светр з високим коміром, шпурнув його на ліжко, пригладив пальцями свій білявий чуб, потім роззувся, знайшов хатні пантофлі,— тобто робив усе, як було в нього заведено щовечора після повернення додому. Нарешті він опустився навколішки, щоб розпалити гасову грубку.

— Ти вже пробач мені за таке центральне опалення, — мовив. — Модель трохи застаріла! — Він схилився над ґнотом, узяв ножиці, щоб зрізати нагар.

Чи справді це було так, чи він тільки прикидався, але Ян начебто зовсім забув про мене, і я почувала себе дедалі гірше й ніяковіше. Мені хотілося провалитися крізь землю. Добре, хоч надворі уже зовсім споночіло.

Я схопила свої рукавички, залишені на стільці, і рушила до дверей. Аж тоді Ян обернувся:

— Чого це ти так поспішаєш?.. А що ти скажеш, як я запропоную тобі чашечку кави?

Це було так несподівано, що я не знала, що й відповісти. Все ще стоячи навколішках біля гасниці, Ян додав, дивлячись на мене й усміхаючись своєю лукавою усмішкою:

— Принаймні ти знатимеш, що недаремно пройшла таку довгу дорогу!

Може, він догадувався про щось? Я змусила себе відповісти якнайприроднішим голосом:

— А я на велосипеді. Саме верталася з колежу. Це ж зовсім не великий гак.

Ян присунув до грубки стілець.

— Сідай. Ти давно прийшла? Мабуть, змерзла?.. Я сіла, не випускаючи з правої руки рукавичок,

спершись ліктем лівої на стіл. А він порався по кімнаті і здавався щасливим, як мале хлоп'я, коли воно бавиться цікавою грою. То була хвилина дивного щастя. Простого й поважного щастя дітей, які граються в дорослих людей.

— Зараз ти щось побачиш! — сказав Ян. — Для тебе, для такої високоповажної гості, я дістану свій коштовний сервіз!

— Коштовний сервіз?

— Так, унікальну чашечку, з неї я сам ніколи не п'ю, бо дуже боюсь ненароком її розбити. Сам я звичайно п'ю з кухля.

І він вийняв із шафи, — з-за купи недбало складених сорочок, синю порцелянову чашку дуже тонкої роботи і таке саме блюдечко, оздоблені золотим обідком та імператорським орлом. Це була справді рідкісна, зовсім прозора порцеляна, і якусь мить Ян тримав коштовну річ проти лампи, милуючись її блиском.

— Вона завжди стояла у нас за склом у вітальні,— пояснив він. — В дитинстві я міг тільки дивитися на неї і мріяти про таке чудо. Мати, певно, запримітила це, хоч я ніколи нічого не казав їй, бо, коли я їхав з дому, непомітно поклала чашечку до моїх речей.

Він поставив чашечку на стіл, поряд зі своїм простим алюмінієвим кухлем, потім дістав пачку цукру-рафінаду.

— Ну, що скажеш про мою розкішну цукерницю, ти, головна економко?

— Помовч краще, Яне! Це ж так незвично й приємно, коли тобі прислужують!.. Це трошки нагадує мої візити в селі, коли я приймаю у дітей катехізис: «Сідайте, прошу, панночко Фанні. Чи не будете ви такі ласкаві випити чашечку кави?..» Знаєш, оту поганеньку каву з цикорієм, яку варять на малому вогні трохи не цілий день десь у кутку кухні? І коли мене отак частують і припрошують, я ніколи не знаю, що мені говорити…

— А тут знаєш, що говорити?

Я відповіла не зразу. Пригадала на мить нашу першу зустріч в автомашині. Цей вечір чимось скидався на той, а проте все було тоді куди легше, простіше, ніж тепер.

Ян уже не лякав мене, хоч так ніжно дивився на мене, що я опустила очі. Та — дивна річ! — у цій не вельми затишній кімнаті наодинці з ним я почувала себе в цілковитій безпеці.

— Твоя правда. Тут я ще більше не знаю, що говорити, — сміючись, відповіла я нарешті.— Та це байдуже. Я почуваю себе тут добре, а це головне!

Ян не зважив на мої слова. Він сидів збоку, край столу, схрестивши довгі ноги, — одна рука його звісилася за спинку стільця, другою помішував ложечкою каву.

— Не meae, felix quondam pecus… — раптом почав він декламувати, поглядаючи на мене з лукавою усмішкою.

— Ite capellae… — продовжила я, відповідаючи на його усмішку, але серце моє забилося швидко-швидко: виходить, і він теж думав зараз про нашу першу зустріч і прогулянку в машині.

— То приємний спогад, правда, Фанні?

Він усе ще крадькома спостерігав мене, час від часу кидаючи на моє обличчя проникливий пильний погляд, і цей дивний погляд змушував мене раз у раз відводити вбік очі, хоч як я намагалася витримати його.

— Так, — пробурмотіла я. — То приємний спогад. Ян підвівся, висунув шухляду стола.

— Хочеш сигаретку? Молоді дівчата в гостях можуть собі це дозволити!

Та, витягаючи із шухляди пачку з сигаретами, він ненароком упустив стосик листів, і вони розсипалися по підлозі.

Я нахилилася, щоб допомогти йому їх позбирати.

«Яка насмішка долі,— думала я, — тримати отой злощасний лист у руках і не мати змоги зазирнути в нього бодай одним оком!»

— Ого! А ти, нівроку, чимало листів одержуєш, — зауважила я.

У нього був явно невдоволений вигляд.

— Атож… Це все від матері.

— Ну що ж, видно, вона дуже дбає про тебе, твоя мати! А втім, воно й не дивно: