Читати книгу - "Фарс-мажор"

Далі нас оточили крішнаїти, дзенькали дзвіночками і спочатку співали таке:

Так, у цьому щось є. Але що?

А тоді спробували втелющити нам «Бхагават-Гіту» за 5 гривень! А де ж безкорисливість, духовність, де альтруїзм до ближнього? Знаєте, люди, після всього дарованого за щось платити якось уже не хочеться.

Емік їм відповів, що в небі своєї душі він є єдине сонце. Крішнаїти страшенно зраділи, сприйняли Еміка за свого, казали, що у нас золота аура і гарна карма.

Добре, коли тебе розуміють з півслова.

І приємно, що Майдан став форумом плюралізму, демократії, мирного співіснування думок і протилежних поглядів. Хай сумлінно моніторить нашу відкритість Ханна Северінсен. Хай доносить всю правду Європейській спільноті.

25 квітня, неділя

Зайшов Назар, похмурий, мовчазний і блідий.

– Назаре, – попросив я, – не треба заходити до мене з таким виглядом, наче ти хочеш повідомити, що десять хвилин тому померла моя мама. Що скоїлося?

Назар сказав, що йому здається, ніби за ним ходить кадебешний «хвіст». Уже не перший день. А четвертий. І що кадебешники вже могли і в нього і в мене «жучків» понаставляти, для них патріоти і творча інтелігенція – перші жертви. Просто прослуховуй, ходи за цими бородатими мудрагелями назирці, і можеш тільки на цьому годуватися роками.

– Адже ж нічого не змінилося, Дмитре, вони тільки очі навчилися краще замилювати, псякрев. Вони ж усюди, червоні таргани. їх усіх мочити треба. Бажано в сортирі. Брати мачете і мочити.

Я сказав, що за ним ходить не «хвіст», а свіжа параноя. Вже не перший рік. Сьогодні вихідний, і есбеушники теж десь номінально люди і мають відпочивати, а не за Назаром тінню ходити.

Назар попросив мене в його присутності ніколи більше не казати «есбеушники», а тільки «кадебешники». Так йому ближче.

– Ближче до чого?

– До невмирущих традицій нескореного опору нелюдській системі осатанілого совітського і постсовітського тоталітаризму.

За що я люблю Назара, так це за вичерпний аргументаж.

Я запропонував прийняти по п'ять крапель, для різкості очей і чистого погляду на життєві ситуації. Дістав з холодильника пляшку «Московської» і крадькома перелив у карафку, щоб Назар етикетки, бува, не побачив.

– Слава Україні! – виголосив свій традиційний перший тост Назар.

Я почитав уголос свої останні українські хоку. Назарові полегшало. Не знаю, правда, чи від випитого, чи від моєї поезії, але хіба це має значення? Головне, щоб розрадити людину у час душевних переживань. Назар сказав, що є ще на світі небайдужі люди, у яких і напої, і вірші на належному рівні. Які і з депресії можуть елегантно вивести.

Це він усе про мене, між іншим.

26 квітня, понеділок

Подзвонила Мотря, сказала, що в академії по руках ходять примірники «Ірпінського вісника» з моєю любовною лірикою, хтось привіз із Ірпеня. Дівчата видирають газети з рук, переписують вірші у свої дівочі альбоми. Мріють про велике кохання.

– Ти став так гарно писати, татку, – призналася Мотря. – У мене так ніколи не вийде. Дівчата кажуть, що ти кльовий. І собі взялися за любовну лірику наввипередки. Маріанна питає, як треба писати про кохання, щоб аж за душу брало? І просять мене спробувати щось написати про таке. Бо талант передається і спадково теж, правда?

– Правда, сонечко. Ти тільки гарно вчись і щодня щось занотовуй, і завжди римуй. Не йди шляхом новомодних верлібристів. То дорога в нікуди. Відточуй свій поетичний стиль. І муза одного дня обов'язково тихенько постукає у твої двері. Як і в мої колись постукала.

– І ти впустив тьотю Музу? – поцікавилась Мотря.

– Впустив і не випустив, – запевнив я. – І щоб я більше ніколи не чув цього вульгарного слова «кльовий». Де ти тільки такого фуфла набралася? Ти що – надія української поезії чи мовний смітник? А Маріанні від мене передай, що любовний вірш добре пишеться тоді, коли віддаєш усю себе глибокому почуттю. Або починаєш із несподіваної фрази, наприклад, такої: «Спочинь у затінку квітучого бузку…»

Як добре, що наші діти таки звертаються до батьків за порадою. Як добре, що і ми можемо щось сказати путнього дітям.

27 квітня, вівторок

Подзвонила Зірка, радісно повідомила, що завдяки публікаціям моїх поезій тираж «Ірпінського вісника» зріс удвічі і його вже успішно продають у Харкові, де на нього намітився стабільний попит. Спитала, що я роблю сьогодні ввечері.

Сказав, що треба попрацювати, бо зараз маю стабільне натхнення, що зі мною буває не завжди останнім часом. Зірка сказала, що коли у мене закінчиться натхнення, щоб заходив до неї, бо у неї така аура, що всіх творчих людей натхненням заряджає. І щоб не забував, дзвонив.

Я сказав, що подзвоню, як тільки видасться вільна хвилинка.

30 квітня, п'ятниця

Подзвонила Мотря, сказала, що якісь чуваки з кіностудії «Укртелефільм» хочуть її зняти. Питала, чи можна їм довіряти.

Сказав, щоб не відмовляла, бо це для нашої родини велика честь. Що вона потрапить в історію. Але щоб я більше ніколи не чув цього вуличного слова «чуваки»! Скільки можна цього дикого жаргону від тебе чути?

А чому ще і досі не зняли мене?

1 травня, субота