Читати книгу - "Григорій Квітка-Основ'яненко"

Якийсь час Квітці вдавалося приховувати своє авторство (ще 19 квітня 1830 р. він спеціально прохав Михайла Погодіна не говорити, хто є автором «Дворянских выборов» навіть Гулакові-Артемовському), та, судячи з усього, це було секретом не дуже довго. Катавасія, яка зчинилася довкола «Дворянских выборов», ледь не поставила крапку в його кар'єрі російськомовного письменника. Принаймні вже 26 квітня 1839 р. у листі до Петра Плетньова Квітка-Основ'яненко признавався:

«…По-російському, після уроків за „Дворянские выборы“, я боявся братися». Тим паче що 31 березня 1931 р. театральна цензура заборонила до показу й продовження цього твору – комедію на чотири дії «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника». Цензор Євстафій Оделькоп у своему рапорті зазначив, що друга частина «Дворянских выборов» за своїм змістом близька до першої, забороненої, а деякі її сцени можуть подобатися хіба що «чорному народу». Утім, попри цензурну заборону, п'єса на сцені таки йшла. У листі до Сергія Аксакова від 13 серпня 1831 р. Квітка писав: «У нас чудовий ярмарок, прибула сила люду. Наш театрик, для провінції досить пристойний, дуже нас тішить. На днях будуть грати 2-гу частину „Выборов“ (віддаленість від столиці дозволяє нам сваволити), і всі з нетерпінням чекають».

У деяких моментах друга частина «Выборов» навіть гостріша за першу. Особливо яскраво змальована тут повна безправність простого люду перед поміщиками. Недаром виборний, коли йому кажуть, що приїхали дворяни, бігає по хаті, як навіжений, не знаючи, куди сховатись, і лементує: «Оборони, Господи! (Визирнувши у вікно.) І правда! Дивись! Коляса? Свашечко Акилино Трохимівно! Не дай померти до часу; сховай мої кісточки, де знаєш, або покажи, куди його шмигнути». Квітка показує, що темне неосвічене дворянство поводиться з мужиками, як зі скотиною. Зрештою, й освічене дворянство при першій же нагоді дає волю рукам. Ось що розповідає волосний голова Трохимович про те, як зустрів його майор Семен Андрійович Скромов – утілення Квітчиного ідеалу дворянина: «Як розсердиться, як зареве, так у мене душенька й похолола! Як скрящить мене за бороду, як шваркне мене об двері, то вони й вилетіли! А кісточки ж мої – мов ті зерна на рахівниці: хря, хря, хря, хря! – так і загриміли. Я в сіни, і він за мною. „Це що за птиця?“ – пита. „Твоїй милості на поклон…“ Як схопить він качку, як зацідить мене по морді…». Про бідність і цілковите безправ'я селян свідчить і така колоритна сценка. Коли Мотря Спиридонівна питає Шельменка, чому це він привіз общипаних курей, той відповідає: «Се, добродійко, теє-то… подобіє… будучи… наших мужиків, що й вони, стало бить, так усі ощипані…». Може, Квітка в такий спосіб перелицював «грецьку побрехеньку» про те, як Діоген, почувши Платонове окреслення людини: «Людина – це істота з двома ногами й без пір'я», – приніс в Академію общипаного півня й сказав: «Ось Платонова людина!».

У цій драмі вперше у творчості Квітки-Основ'яненка з'являється один з його найколоритніших персонажів – справжній «український Фігаро» Кіндрат Шельменко. На передній край він виходить у комедії на три дії «Шельменко – волостной писарь». її сюжет такий: Шельменко хоче обманом, заради власного зиску, віддати в солдати сина-оди-нака вдови Степаниди Михайлової Микиту, записавши його в реєстри під чужим іменем; тим часом губернатор легко викриває підступ писаря й віддає в солдати самого Шельменка. Цей невибагливий сюжет дозволив драматургові змалювати доволі барвисту картину тогочасного життя. Наприклад, ставлення людей до солдатчини. Вірнопідданий Микита, який на початку першої яви каже про те, що ладен служити «Богові й государю вірою й правдою, з усією ревністю та бажанням», уже наприкінці другої яви неначе забуває ці слова й у відчаї вигукує: «…За що ж мене віддають, за що, як скотину на убій, ведуть на явну погибель?». Комедія «Шельменко – волостной писарь» була надрукована в типографїї Харківського університету 1831 р.: на першій сторінці автографа рукою ректора університету Миколи Івановича Еллінського написано: «Надрукувати 600 примірників». З успіхом ішла вона й на сцені – роль Шельменка блискуче виконували Іван Дрейсіг, Карпо Соленик, Михайло Щепкін та інші.

Очевидно, десь наприкінці 1820-х pp. Квітка написав також комедію «Ясновидящая» (перша згадка про неї зринає у Квітчиному листі до Сергія Аксакова від 28 вересня 1830 p.). В основу її сюжету покладено реальні події. Значно пізніше, у листі до Погодіна від 28 червня 1841 p., Квітка зазначав: «Десять років тому була тут одна історія, з якої я, узявши головні обставини, написав комедію „Ясновидящая“». її сюжет такий. Троє шахраїв, видаючи охочу до авантюр жіночку Оксюту за ясновидицю Євгенію, збагачуються коштом недалеких і марновірних дворян. Вони морочать людям голови, використовуючи їхню віру в месмерівський «магнетизм» – нібито наявну в тілі людини окультну силу, яка є частиною розлитої в космосі енергії, за допомогою якої можна змінювати стан організму, зокрема передбачати майбутнє, лікувати хвороби тощо. Та найбільший зиск шахраї сподівалися мати в тому разі, коли б їм удалось оженити Антипа Дрянева – племінника однієї з пройдисвіток – на багатій нареченій Настусі Дакалкіній. Утім їхня затія зазнає фіаско. Цей твір так і залишився в рукопису – цензура не дозволила друкувати комедію ані на початку 1830-х pp., ані в липні 1840 p., коли Квітка-Основ'яненко надіслав «Ясновидящую» Федору Коні для публікації в «Пантеоне».

Квітка й надалі не буде полишати драматургії. Так, у 1835 р. він, продовжуючи традиції «Наталки Полтавки», напише чудесну комедію «Сватання на Гончарівці», засновану на любовному трикутнику. Уляна – донька «обивателів із-за Лопані» Прокопа та Одарки Шкуратів – і кріпак Олексій палко кохають одне одного, але батьки дівчини хочуть видати її заміж за багатого дурника Стецька Кандзюбенка. Тут усе відповідає популярному на той час жанру «української опери»: простонародні персонажі-маски (закохані Уляна та Олексій, пришелепуватий Стецько, жвава бублейниця Одарка, безпробудний п'яниця Прокіп, бравий вояк Скорик), любовний сюжет, неодмінні танці й пісні (пригадаймо хоч би Олексієву пісню-елегію: «Чи се ж тая криниченька, що голуб купався? / Чи се ж тая дівчинонька, що я женихався?..»), яскравий етнографічний колорит, зрештою, щасливий фінал. Та в цьому розважальному сюжеті про вірну любов, яка долає всі перепони на шляху до щастя, звучить одна тривожна нота – кріпосне рабство. Мати не хоче віддавати свою донечку заміж за кріпака, бо, що б там не казали про «добрих панів», яке може бути