Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"

— А чому ж не працюєш?

— Як не працюю?! — ображено перепитав хлопець. — Та погляньте: всі пучки стер об вашу силікатну цеглу! І Володька, — отой патлатий, — теж працює. Байдики б’є тільки мордатий Женька, наш заводій. І заробляю непогано. А от нудно мені, тоскно, щось гризе мене й гнітить, спокою не дає… Ось ви вже людина літня, то скажіть…

— Стривай, а скільки мені років, по-твоєму?

— Та звісно ж… — хлопець зам’явся. — Звісно ж, не менш як тридцять п’ять.

— Молодець, угадав! — Сергій подумки посміхнувся: для професора Хмари він зелений юнак, для цього хлопчиська мало не дідусь! — А тобі, мабуть, дев’ятнадцять?

— Так, уже дев’ятнадцять!.. Часом аж моторошно стає, коли подумаю, що стільки прожито, а нічого не зроблено!.. Би знаєте: відчуваю — сили в мені стільки, що гору зрушив би з місця! А докласти її нікуди. Не можу я знайти свого шляху в житті… Добре було нашим дідам: революція, громадянська війна! Боротьба не на життя, а на смерть. Повсякденний героїзм!.. Щасливі були й наші батьки — вони розтрощили фашизм, врятували життя в цілому світі… Ні-ні, ви не посміхайтесь, я не дурний, я знаю, що війна — страшне лихо, і я не хочу, щоб вона повторилася. Я тільки кажу, що коли б можна було довільно обирати час народження, я перескочив би на тридцять років у минуле!

— А чому не на тридцять років у майбутнє?

— Не знаю… — сумно відповів хлопець. — Мабуть, тоді житиметься ще важче, аніж зараз.

— Важче?! — розмова дедалі дужче зацікавлювала Альошина, ставала ніби продовженням дискусії про відмінності характерів різних поколінь.

— Звісно, може, тоді вже й гроші ліквідують; може, в кожного буде по автомашині… Та тільки я ж не прагну дармового хліба. Я хочу пишатися з того, що заробив його!

— То працюй!

— Ну от, ви глузуєте з мене… А я довго зважувався на цю розмову. Гадав, що вона стане для мене вирішальною…

— Пробач, коли так… Як тебе звуть?

— Віктор.

— Гаразд, Вітю, кажи далі. Не перебиватиму.

— Вам, старшим, було краще. Ви й голодували, і вдягалися погано, і працювали понад міру, зате кожен знаходив своє яскраве місце в житті. А нам… Ну от мені, наприклад. Десять класів закінчив непогано, подав документи на факультет журналістики. Двадцять чоловік на одне місце! Звичайно, не пройшов за конкурсом. І не пройду, бо наступного року таких, як я, претендентів ще збільшиться, а число місць лишиться однаковим… Хотів стати космонавтом, подав у військове училище. Бач, знайшли якийсь сколіоз, навіть у армію не беруть! Почав учитися на токаря — не лежить у мене душа до цієї справи… Пішов учнем у поліграфічний комбінат, сподівався лінотипістом бути. Сяк-так навчили та й поставили пробільні лінійки виливати — по сімсот штук на зміну, мало не здурів з нудьги!.. Зараз працюю різноробом на будівництві, хоч трошки веселіше… Коли на роботі — то нічого. А як прийду додому, аж на стінку дертися хочеться: та невже отак усе життя працювати заради шматка хліба? Вибіжу на вулицю, а на розі вже Володька з Женькою огинаються, третього на півлітра чекають… Ну, а далі відомо…

— А книжки, вистави, лекції?

— Ой, не кажіть! Саме книжки та вистави й роз’ятрюють мені душу. Читаю чи дивлюсь, та й думаю: ось люди живуть великими пристрастями, героїчними пориваннями, а ти — жалюгідна дрібна істота, не здатна ні на що!.. А зазирнеш на лекцію в клубі — який-небудь “очкарик” доводить, що бога не існує. Або районний “комсомольський бог” торочить про перевиконання виробничих планів… Нудота!

— Та-а-ак… — Сергій навіть не знав, що сказати цьому хлопцеві. І шкода було його, і наростала злість проти нього. Теж мені Гамлет мікрорайонного масштабу! Бач, подавай йому місце в житті, та ще й не будь-яке, а чільне! Нижче як на журналіста чи на космонавта він не погодиться!.. Але ні, треба стримати роздратування: хлопчина загалом непоганий, і оця розмова, справді, може мати для нього велике значення.

— Вітю, ти правий тільки в тому, що хочеш знайти своє місце в житті. Та шукаєш ти його не там, де слід. Ти — даруй! — ще по-дитячому тягнешся до псевдоромантики. Для дореволюційних гімназистів це були прерії з мустангами, для нинішніх школярів — космічний простір з ракетами. А ніхто не думає про те, що мустангів треба приручити, а ракети — побудувати. То хто ж це робить?.. Є інша, справжня романтика, романтика прози. Романтика роботи вченого, конструктора, будівника… Чому ж ти не прагнеш її, досяжної?

— Не можу я! — мало не простогнав хлопець. — Ну от скажіть: невже ви в свої сімнадцять літ отак розсудливо й холодно вирішили стати фахівцем цегельної справи?! Невже ви ніколи не мріяли?!

Сергій посміхнувся, поплескав хлопця по плечу:

— Вітю, я й починав з мрії! З мрії про чудесні кришталеві дороги… — він поглянув на годинник, похитав головою. — Пізно вже, та все ж перекажу тобі історію, яка визначила сенс мого життя. її розповів мені мій дід. Давно. Ще коли тебе й на світі не було.

Літ двісті тому панував на Правобережній Україні ясновельможний шляхтич, граф Ліщинський. Моцний був пан і дуже-дуже шляхетний! Мав усього він досить: і землі, і кріпаків, і грошей. А вже гонору було в нього стільки, що на десятьох вистачило б, та ще й одинадцятому лишилося. Отож і задумав пан Ліщинський перебудувати свій найфайніший маєток Ліщинівку так,