Читати книгу - "Книжкова обитель, Домінік Фортьє"

досить скромним, що зрозуміло, адже у садівника тільки й було, що невеличкий простір між будовою і скелею, а завдяки розумності їхнього планування. Рослини в ньому ростуть в ідеальному порядку, наче в мініатюрному місті, та коли ним ідеш, то таке враження, що прямуєш маленьким лісом, який з’явився там цілком природно. Не уявляю, як таке можливо, і віриться, що овочі теж мають власну таємницю. Так розмірковуючи, я розташувався в кутку, за духмяним кущем, коли побачив, як наближається гість. З цієї позиції я міг тихенько спостерігати і не бути поміченим.

Стоячи на колінах перед баком, з якого пнулася зелена гичка, брат Клемент займався тим, що викопував світлі, видовжені, трохи довші за долоню, корені, кінці яких щетинилися вусиками. У кошику, що стояв поруч із ним, вже лежало кілька схожих коренів, але тонших. Він здригнувся, коли брат Адельф із ним привітався. Поряд сидів сірий кіт, який підстрибнув і втік.

— То у вас там петрушка? — запитав брат Адельф увічливо, тоном людини, яка знайшла привід, щоб почати розмову.

Брат Клемент опустив руку в кошик, перш ніж відповісти:

— Пастернак, монсеньйоре. Нічого незвичайного. Ми вживаємо його в супі і в пюре. Ченцям подобається, бо він солодкий.

Гість роздивлявся спочатку стебла, що тримав у руці, а потім обличчя брата Клемента. Останній дивися на нього, не кліпаючи.

— Скромний овоч, — висловив нарешті свою думку відвідувач, — та завдяки йому багато селянських родин змогли протриматися холодними зимами.

Клемент кивнув головою і обережно поклав рослини до кошика навиворіт, таким чином, що їхнє листя торкалося коренів тих, які вже в ньому лежали.

— Кажуть, що у вас один із найбагатших садів герцогства, — продовжив Адельф.

— Велика честь для мене.

— Зовсім ні: я бачу тут види, які до цього часу зустрічав лише у книжках. Он там, це ж кардамон, правда? Як ви його дістали?

Так кажучи, він зірвав маленьку зелену капсулу, потер її між пальцями. Поміж гілля розлився запах, якого я до цього ніколи не чув, солодкий, дикий і п’янкий водночас.

— До абатства приходять прочани звідусюди, — пояснив брат Клемет. — Дехто несе в подарунок книжки або реліквії, а хтось зерна чи паростки. Дещо вони отримують від інших подорожніх. Десятки насінин чекали, поки їх посадять у землю, коли мені довірили опікуватися садами. Звісно, я не міг їх визначити до того, як рослина виростала, квітла чи плодоносила. Є й такі, що й опісля цвітіння залишаються загадкою. Та правильно докладати зусиль, щоб вирощувати рослини найпростіші і з приємним смаком, як потаємне знання...

Брат Адельф слухав мовчки. Мені видається, що ті роздуми були заскладними для простого садівника, нібито ще й недоумкуватого. Наче йому прийшла та ж думка, брат Клемент додав:

— У будь-якому разі так каже наш бібліотекар, муж вчений і мудрий.

— І треба мати велику мудрість, щоб уміти не тільки читати, а й писати у великій книзі природи. Давайте пройдемося трішки, якщо ви не проти.

Не чекаючи, брат Адельф зробив кілька кроків, водночас продовжуючи роздуми:

— І, як і книжки, трапляється, що природа бреше чи намагається нас ошукати. Наприклад, є тут у вас рослина, яку називають мандрагора?

— Я ніколи її не бачив.

— Але ви знаєте її, правда ж?

Брат Клемент помовчав хвильку, наче питав себе, яка відповідь підійшла б. Я боявся, щоб вони не відійшли далеко, що завадило б мені слідкувати за подальшим перебігом бесіди, та Адельф майже зразу зупинився і почав розглядати кущ із маленькими квіточками.

— Я чув про неї історії, які не варто повторювати тут, у місці споглядання і молитви.

Це не спантеличило брата Адельфа, тож він провадив далі:

— Вона проростає під ногами повішеного, п’є його сíм’я; що у неї самої дві руки й дві ноги, що ця рослина подібна до людини.

— Або людина подібна до рослини, — відповів брат Клемент. — Що саме по собі — ще більший абсурд.

Далі вони покрокували мовчки. Адельф зупинявся час від часу, щоб скуйовдити кущ і вдихнути його запах чи зірвати листок і задумливо його жувати. Зі своєї схованки з’явився кіт і слідував за ними на відстані, зупинявся, коли зупинялися вони, наче він теж таємно слідкував за їхньою розмовою.

Упродовж певного часу мені їх не було видно. Бджола крутилася біля мене і дзижчала, я ж намагався її прогнати, але так, щоб не дуже шуміти і рухатися, бо боявся видати свою присутність в тому разі, коли вони повернуться. За кілька хвилин вони знову пройшли алеєю поряд зі мною, не вгледівши мене. Я нашорошив вуха, спостерігаючи за бджолою, яка сіла на мою ступню.

— Оце пастернак, — проказав тихо брат Адельф, показуючи на пучок рослин у плетеному кошику брата Клемента. Потім вказав на два корені, покладені інакше, але не торкаючись до них: — Але не ці.

— Ні, підтвердив Клемент.

— Ви знаєте, що це?

— Так.

— Їх виростили ви?

— Так.

— Чи може хтось викопати їх ненароком?

— Ні. Тільки я маю доступ до цієї частини саду трав, і я єдиний, хто збирає рослини.

Гість уважно вивчав їх, перш ніж сказати:

— Я не відкрию для вас таємниці, що болиголов вважають одним із найнебезпечніших. Його використали, щоб умертвити Сократа.

Я