Читати книгу - "Книжкова обитель, Домінік Фортьє"

— Проте його застосовують і для лікування деяких злоякісних пухлин, — відповів Клемент.

— Звісно, як припарки, для жінок із інфекцією грудей. Ви ховаєте десь тут жінку, брате Клементе?

Той дещо сумно усміхнувся.

— Його використовують не тільки для жінок.

— Ви хворий? А чи один із братів?

Клемент не відповів, однак опустив очі додолу. Я зробив так само. По землі ривками біг хрущ, захищений сміховинною оболонкою. Комаха і її панцир були не більшими за дюйм.

У день, коли я вдруге відвідала Гору, років зо п’ять тому, після екскурсії по доступних для туристів залах, ми даремно шукали дорогу, що веде до сходів на зубчату стіну, щоб побачити те, що було наразі недоступним для відвідувачів. Я пригадала, що вибиралася туди підлітком, між підпорними арками, і роздивлялася дахи й затоку внизу, голова дещо паморочилася, але не через висоту, а від можливості бачити вперше світ під абсолютно відмінним кутом.

Того дня ми зупинилися в трояндовому саду поруч із тихим кладовищем, на якому поховані селяни. Він став одним коліном на землю, дістав із торбинки надзвичайно гарну старовинну каблучку, яку й одягнув мені на палець. Це мало стати найвизначнішою подією цього дня (цієї поїздки, цього року), та мені дещо детальніше згадується сніданок, що ми мали за кілька годин до того в кімнаті одного старого кам’яного будинку з видом на море, в Канкалі. Вілла була порожньою, тацю тишком поставили біля наших дверей. Там були круасани і масло з нормандською печаткою, повидло, помаранчевий фреш, тонкий млинець, йогурт у невеличкому скляному горщечку, для мене — чай, приправлений бергамотом, а для нього — кава з молоком. Крізь відчинене вікно було видно бірюзове море, як у тропіках, а вдалині, на горизонті, воно світлішало, силует Гори здіймався посеред води.

* * *

Це абатство, очевидно, вже не таке, як тисячу років тому. Але що відчували в цих стінах року божого 1015 чи 1515? А що відчували поза цими стінами? Я вже давно боюся, що не зможу написати книжку, дія якої відбувається в епоху, коли ще не знали картоплі. І це не метафора; я не хотіла казати світ, в якому Америки ще не існувало, а дійсно світ, в якому поки ще не куштували жодної картоплини.

Вони жили на планеті у центрі небесного склепіння, навколо якої оберталися Сонце і Місяць, у світі, створеному за сім днів і організованому за волею Божою. На цій планеті був один величезний континент. Чума навідувалася раз на кілька десятиліть, проказа і війна вирували у проміжках. Небагато було тих, хто вже бачив книжку, а ще менше таких, хто міг би її розшифрувати. Відьми злягалися з нечестивим і отруювали джерельну воду. Лікувалися свинцевим порошком, який кілька магів уміли перетворювати на золото.

Найважче, коли намагаєшся писати про минуле, це не спробувати віднайти знання, віру чи втрачені легенди, не витягати на поверхню ґарґулі і каменярів; а забути світ, який добре знаєш; стерти у сьогоденні все, чого ще не було, все, що існувало, але випало з поля зору чи з розуміння. Як відмовитися від половини всього, що знаєш, щоб не відчувати себе наполовину глухим чи напівсліпим? Як забути запах тютюну, смак шоколаду і червоний колір томатів, як не помічати на всіх столах дірку у формі картоплини?

* * *

Коли я була ще малою, телебачення Радіо-Канада транслювало телероман під назвою «Парк відважних», дія якого відбувається в період-між-двома-війнами. Пригадую, мені було нудно дивитися його, однак було ще щось схоже на легку цікавість, як-от віднайти на фото не обличчя знайомого, а якогось із його родичів. Зачіски, одяг, навіть вирази облич, в усьому було щось знайоме: то була епоха, на яку частково припало дитинство мого батька, то ж він досить часто про неї говорив.

Якось, коли ми дивилися телевізор, він мене спитав:

— Думаєш, що люди, які жили між-двома-війнами, знали, що вони живуть між двома війнами?

Я замислилася. Я ніколи не ставила собі такого питання. Тож відповіла навмання:

— Ні...

— А чому?

— Ну-у... Були ж бо люди, які померли перед другою... Або ті, хто народився після першої...

Я викрутилася: ті люди, звісно ж, жили між-двома-війнами, але пережили лише одну із двох. Мене не задовольнила власна відповідь, проте ліпшої не знайшлося.

— І? — наполягав батько.

— ...

— Вони знали, що була одна війна, — продовжив він, — але не могли передбачити, що буде ще й друга, що скажеш?

Легке запаморочення в моїй дитячій голові. Щоб відповісти на це запитання, я мала поставити себе на місце когось іншого, поглянути на світ його очима. Забути все, що я знала, щоб віднайти те незнання, якого в мене просто не могло бути. Можливо, то був перший тест на письменника, який я провалила.

Коли я обдумую ту розмову сьогодні, то мене вражає дещо інше. Причина, з якої я вважала, що люди не усвідомлювали, в якій епосі вони жили, була пов’язана з безпам’ятством: спогад про першу війну мав би стертися в тих, хто її пережив, а тим паче у тих, хто не став її свідком і кому про неї просто розповідали. Мені навіть на мить не спало на думку, що вони просто не могли передбачити другу. Щоб зрозуміти минуле, я, природно, дивилася назад, а потрібно ж було лише звернути погляд (мій погляд чи їхній) уперед.