Читати книгу - "Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький"

— Ви капітан Лемке? Мельх наказав вам повернутися у відділ. Своїх солдатів заберіть. Сюди йдуть мої люди, які вміють працювати… Що це за ящики лежать у дворі?

— Це все, що ми встигли винести, — злякано пробурмотів Лемке.

— Добре, повертайтесь у відділ. Коло воріт — машина Мельха, можете нею скористатися.

Лемке пішов, але одразу ж повернувся:

— Я забув вам сказати — через півгодини за вантажем приїде Брандт.

— Це вже не ваш клопіт, капітане! — сердито крикнув Дементьєв.

Лемке поїхав, пішли його солдати. Дементьєв залишився сам. За залізними дверима було тихо. Дементьєв присів на східцях і ще раз обдумав план врятування бібліотеки. «Не можу зробити головного, — думав він, — то зроблю хоч це… Моє завдання — не дати Брандту можливості перевірити підвали бібліотеки».

Дементьєв вийшов у двір і перелічив ящики, їх було тридцять два. Адреса на них була та сама: «Гамбург, Єлизаветштрасе, 7, Грінвальд».

Незабаром у двір бібліотеки в'їхали грузовик і «оппель» Брандта. Солдати мовчки почали вантажити ящики на машину. Брандт підійшов до Дементьєва.

— Що тут трапилось? Чому Лемке так довго не дзвонив?

— Не треба доручати серйозну справу слинькові, — недбало відповів Дементьєв.

Брандт схвально подивився на нього:

— Ви маєте рацію. Лемке — з інтелігентів. А де ваші солдати?

— Це я мушу вас запитати. Приходить сюди якийсь діяч гестапо і забирає моїх солдатів, а коли я посилаюсь на Мельха, він тільки нецензурно лається.

Брандт посміхнувся:

— Буває. Скільки тут ящиків?

— Тридцять два.

— Одержуйте розписку… Мені сказали, що ви скаржилися на мене Мельху. Мушу зауважити, що ви перший, хто на мене скаржився. Це мені подобається.

— Я просто звик, щоб зі мною поводилися грубо тільки тоді, коли я не виконую наказу. — Дементьєв віддано дивився в нерухомі очі Брандта.

— Чудово! — Брандт підняв руку до козирка. — Будемо виконувати наказ. До побачення.

«Оппель» Брандта помчав за грузовиками…

Мельх зустрів Дементьєва майже весело:

— Ви молодець, Рюкерт, а Лемке справді слинько. Це була прекрасна наука для Брандта. Лемке мав чудові рекомендації, його перевіряв сам Брандт —і ось, будь ласка… Поздоровляю вас, Рюкерт! Сподобатись Брандту — справа нелегка. А Лемке я вже вернув у комендатуру, йому там буде краще.

Мельх говорив бадьоро, весело, але Дементьєв помітив, що в цей час той думає про інше, що його явно турбує. Цікаво, про що саме?

— Я чекаю ваших наказів, — мовив Дементьєв.

— Так-так, наказів… наказів, — машинально повторив Мельх і подивився на годинник. — Ось що, капітане: ідіть відпочивайте, а завтра вранці — за роботу. Ви заслужили відпочинок, ідіть. До завтра. — Він вийшов із-за столу і майже виштовхнув Дементьєва з кабінету.

«Тут діється щось тривожне», — подумав Дементьєв і пішов до Занделя. Він застав його за дивним заняттям: в кабінеті горів камін, і майор витрушував у вогонь папірці з ящиків письмового стола.

— Ви тепер зрозуміли, що я сказав вам у коридорі? — усміхнувся Зандель.

— Чудово все розумів і тоді, — байдуже відповів Дементьєв.

— Ви від'їжджаєте з сьогоднішнім пароплавом чи завтра?

— Завтра…

— О, значить, мені зробили високу честь — я від'їжджаю разом з Мельхом. І на першому ж кораблі!..

Дементьєв намагався бути цілком спокійним:

— Я взагалі не розумію, чому така паніка з від'їздом? Фронт зовсім непорушний.

— Тут — так, там — ні… — Зандель махнув рукою вбік.

— Де це?

— Ви дитина, Рюкерт! Не сьогодні-завтра англосакси будуть там, куди ми з вами відправляємо вантажі. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Це по-перше. По-друге, Мельх турбується і про себе. Якого дідька йому сидіти в цьому мішку? Він свою справу зробив.

— Щасливої дороги, майоре! — сумно сказав Дементьєв. — А я піду спати.

— До нової зустрічі, капітане! — Зандель потиснув руку Дементьєву. — Ви все-таки хороший хлопець…

— Коли відходить ваш транспорт?

— Опівночі…

Дементьєв вийшов на вулицю і повільно пішов додому.

Так… Ситуація більш-менш ясна: зграя Мельха тікає. Але чому вони не беруть його і собою? Пояснення може бути тільки одне: Мельх боїться мати зайвих свідків своєї діяльності в цьому місті. Тим більше, що Рюкерт не своя, так би мовити, людина і новачок. Але Мельх міг би сказати прямо, що «відділ свою роботу закінчив, і ви, капітане Рюкерт, більше мені не потрібні». Навіщо йому ця гра? «Ідіть відпочивати, а завтра — за роботу». Чи не прихована тут небезпека? Адже свідок перестає бути небезпечним тільки тоді, коли він мертвий. Так, на квартиру, мабуть, іти не варто. Але куди ж іти?..

Роздуми Дементьєва були надзвичайно точні. За півгодини до того, як Мельх вирядив його відпочивати, він розмовляв з Брандтом. Той і справді похвалив Дементьєва, а Мельх вважав за свій приємний обов'язок нагадати йому, що слинька Лемке перевіряв саме Брандт. З цього і почалася розмова, за хвилину було вирішено долю Дементьєва.

Брандт іронічно запитав:

«Берете капітана Рюкерта з собою?»

Мельх подумав і заперечливо похитав головою:

«Ні, Брандт. Ми починаємо занадто велику гру і не можемо допустити ані найменшого риску. Рюкерт — людина не нашого середовища. Там нам будуть потрібні люди добірні, кожний найнезначніший виконавець мусить бути рицарем нашої ідеї».

«Але він лишиться живий і коли-небудь на дозвіллі почне пригадувати…»

Мельх перебив Брандта:

«Про це ви потурбуєтесь. Він нічого не повинен пригадувати… — Мельх помовчав і діловито додав — Заодно треба забрати картини в квартирі, де він