Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

– Та ну, припини. Звичайна обережність. Сказали ж берегтися. Надто жирно, Даниле, даватися отак у руки.

– Ага. І в ресторані – те саме.

– До чого тут ресторан? Добряче відважив Ямбору, давно напрошується.

– Коли так – чому не допросився, хоч би від тебе? – У його голосі брязнула незрозуміла лють. – Бо так само сидите й боїтеся проявитися на людях зайвий раз. Я теж хороший. Міг інакше сказати тоді. Ні, в останній момент переграв, видав таке, до чого не присікаєшся. Набридло озиратися.

– Інакше себе не вбережеш.

– Про те й кажу: набридло себе берегти.

Далі розмова не клеїлася, Червоний потім узагалі більше не чіпав подібних тем. Говірким без того не був, а тут ще більше пішов у себе, ховаючись за книжками. Кінець кінцем, незабаром, як обіцяв, узагалі з’їхав, таки надибавши якусь убогу комірчину, зате з видом на замкову гору з вікна. Я ж час від часу подумки повертався до тієї його несподіваної сповіді, намагаючись зрозуміти для себе, чому Данило наполегливо гриз себе зсередини.

А за місяць із гаком стало ясно: у Червоного нарешті прорвалося, де тонко.

Через те й поліз на ліцейський дах, аби всі побачили його і те, що він робить.

Своїм вибриком він дав старт тим сумним подіям, котрі почалися потім.

Але перед тим останню краплю в чашу його терпіння все ж таки крапнув Юрко Дорош. Сам того не розуміючи, та щоб зовсім ненавмисне – я б теж не сказав.

Напередодні того вікопомного й водночас фатального дня ми зібралися на Боні.

Добігав кінця жовтень, раптово зарядили густі дощі, а ранком навіть випав перший сніг, не лапатий, дрібний, укрив місто й швидко розтанув. Щоправда, на горі де-не-де білило, і Червоний під час розмови більше слухав, згрібаючи при тому тонкий шар собі в долоні. Щільна грудка не ліпилася, і Данило зрештою облишив свої спроби. Обтрусив руки, стрепенувся, мовби повертаючись до гурту з інших світів, промовив ні сіло, ні впало:

– Дурним займаємося.

– Знову не так? – роздратовано кинув Дорош.

На цей час ми вже двічі розклеювали містом листівки, уже інакшого змісту. Данило переконав відмовитися від красивих гасел, натомість вимагати звільнення цілком конкретних в’язнів Берези-Картузької. Його недавнє минуле я від хлопців не приховав, і тепер усі знали – Червоний заледве не вступив в Організацію. Тому не дивувалися, звідки йому відомі ті чи ті прізвища. Українці мають знати, хто за них страждає, пояснив Данило. А поляки – що ми нікого й нічого не забуваємо. Однак історія з листівками подобалася Червоному дедалі менше, й ось тепер невдоволення вихлюпнулося.

Зенон саме приніс нову листівку й похвалився: цього разу вдалося розмножити три сотні. Стільки ще жодного разу не вдавалося, тож Дорош неабияк тішився. Тепер ми могли рясно заліпити ними весь центр міста, і нарешті, на його переконання, наше підпілля почне давати відчутний результат. Наступного разу треба починати діяти в інтересах усіх гноблених, не лише українців.

Отут Червоного прорвало.

– От звідки в тебе знову ці комуністичні гасла, Юрку? «Повстаньте, гнані та голодні», чули ми все це. Там, за Збручем, вони двадцять років, як повстали. Відразу почали воювати з Українською Народною Республікою. А як перемогли через польську зраду, до речі, не в останню чергу, – почали морити українців голодом. Я про комуністів зараз, якщо ти не зрозумів.

– Не дурніший за тебе, – огризнувся Дорош. – Тільки, щоб ти знав, від голоду вмирали не лише українці.

– А цього ти де наслухався?

– Маю вуха! І свою голову теж! Комуністи, на яких ти пальцем тицяєш, зробили на великій Україні українську владу.

– Совіцьку.

– Українську, – вперто правив Дорош. – Ти багато бачиш тут, у Польщі, українських газет чи книжок? А там вони вільно друкуються й за це в табір не саджають. У Києві, в університеті, до твого відома, навчання ведеться нашою мовою. Співати наших пісень вільно по радіо. А тут ми змушені вдавати із себе поляків, інакше нічого не матимемо.

– Хочеш, аби комунія сюди прийшла?

– Усе ж ліпше, як під ляхами.

– Хто тобі сказав?

– Ще раз, послухай мене уважно: маю на плечах власну голову. За Збручем – Україна, хай там керують комуністи. Але – там Україна, Даниле. Поляки дивляться на той бік вороже. Ляхи – наші вороги. Ворог мого ворога мені друг. Дуже просте з давнини визначення.

– Нехай. – Червоний трохи збавив обертів. – Твої політичні вподобання на те, чим ми займаємося, зовсім не впливають. Адже ми все одно ходимо по колу й отак, листівками, місто не розворушимо. Мусимо самі відчувати, для чого все це. Мети нема, розумієш.

– Є мета. – Юрко вперся в своє.

– Яка? От скажи – яка? Розклеїти по Кременцю кілька сотень білих папірців? Їх зриватимуть – а ми знову. Повір мені. Досвід не аж такий великий, та однак знаю, на власні очі бачив: щоб подіяло, аби досягнути якоїсь мети, треба самим від чогось відмовитися. Активніше діяти, сміливіше. Ми ж майже не ризикуємо!

Тут Дорош випростався, взяв у Зенка листівку, розгорнув і показав Червоному, тримаючи двома руками за краї.

– Отут згоден. Ми всі ризикуємо менше, ніж один Зенон. Розклеїти серед ночі – не штука. Ти набери й надрукуй, у ліцейській друкарні, ще й так, аби не зловили. Тому й беремо паузи на кілька тижнів після кожної акції. Зенка убезпечуємо так, хай влягається. Вони думають: ну, все, заспокоїлося. Тут ми їм знову – раз!

Тепер він помахав аркушем у повітрі.

Слухаючи його, Червоний спершу збліднув, потім лице стало сірим, нарешті – багряним. Провівши по обличчю долонею, неначе стираючи з нього щось бридке, Данило мовив тихим, скрадливим голосом, який нічого доброго не віщував.

– То ти хочеш сказати – я не ризикую?

– Ми всі ризикуємо менше за нього. – Юрко знову кивнув у Зенків бік.

– Ні. Я не ризикую, ти так говориш.

– Ризики наразі зайві й недоречні, – відповів Дорош. – І все, досить пустих балачок. Де партія?

– Цього разу їх забагато, – сказав Зенон. – Усе винести не міг, лишив на горищі в ліцеї. Роздобув ключ, робітники друкарні мають доступ.

– До завтра думаємо, як усе потроху винести. А ти, Червоний, дарма оце все заводиш. Придумай щось дієвіше, ми обговоримо й вирішимо спільно, як має бути. Усі згодні?

Ми із Зенком мовчки кивнули, не маючи особливого бажання влазити в їхні постійні та одноманітні суперечки. Данило, трохи повагавшись, теж погодився, й ми розійшлися до завтра. Навіть не уявляючи, що це була остання наша відносно спокійна