Читати книгу - "Не судилось!, Старицький М. П."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Михайло. Невже до нас і не зайдеш?
Павло. Кажу ж - і хвилини нема... До вельми тяжкого слабого хапаюсь… (Кладе руку Михайлові на плече). Ну, як же ти ся маєш? Що наробив? Розцвівся, пишаєш красою, як майський крин душистий, прекрасний?
Михайло. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш. (Цілує Павла).
Павло. Ні, без жартів; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у твоїх очіх і ласощі, й радощі аж грають,- певно, їх повно на серці?
Михайло (трохи соромлячись). Журби не маю... тобі зрадів.
Павло. Справді? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся?
Михайло. Чому? (Потупив очі і почав крутити цигарку).
Павло (б’є його ласкаво по коліні). Ну, ну, нехай і так! Гаразд поки!.. Кланявся тобі дуже дядько твій, пан Олександер; ремствує, що ти не хочеш до його і в хату плюнути!
Михайло. Я сам би радніший; та, знаєш, рід у сварці, то й мені вихоплюватись раз по раз якось ніяково...
Павло. Так і у такій пустій справі рід твій стоїть на перепоні?
Михайло. Не то, що мені можуть заборонити з дядьком бачитися,- та я й не послухаюсь; а то, що якби наші бували, то малося б більше оказії...
Павло. Славний він, брате, чолов’яга; поневірявся на віку, бився з родом, з панами, а таки переміг, не дав чужої душі на поталу і спорудив своє чесне гніздо!
Михайло. Я дуже люблю і поважаю дядька.
Павло. І він тебе любить, та жалкує, що ти з твоїм чесним напрямком і талано́м по багнищах валасаєшся… (Дивиться пильно йому у вічі). Слухай, я до тебе забіг по важному ділу,- скажеш правду? Не збрешеш?
Михайло (змішавшись). Що це за допит? Я - не брехун.
Павло. Не те... можна іноді в таке влізти... Скажи мені щиро, чи ти уже зайшов за край з Катрею?
Михайло (спалахнув). Відкіля ти взяв?
Павло. Чутка пройшла; та іначе й бути не могло: певні скутки!
Михайло. Якісь падлюки плетуть, а ти за ними!
Павло. Ну, глянь у вічі, скажи щиро!
Михайло. Є такі речі, до котрих з голими руками не доторкуються...
Павло. Щоб не вразити дворянської совісті?
Михайло. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за ледарство, за панські звички; але не чіпай моєї честі, бо я за неї сам себе перерву, а глузувати не дам!
Павло. Я не чіпаю твоєї честі, а волаю до неї.
Михайло. У кожного є у серці своя святиня, у якій він не дасть другому полоскатись!
Павло. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу - байдуже? У Катрі хіба, по-твоєму, нема своєї святині? А в їй уже полощеться ціле село!
Михайло. Не може бути, щоб хто смів! Це вигадки!
Павло. Та бачиш же, що аж до мене дійшло.
Михайло. Я заціплю їм писка усім, уріжу кожному язика!
Павло. Єсть на те один тільки спосіб.
Михайло. Знаю і повінчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою Катрусю дав жироїдам на посміх? Не буде цього!
Павло. Як я про тебе думаю? Поки не зовсім іще погано, бо прийшов перебалакати; але все ж... ти закінчив... по-панськи... а як змагався й бундючився! Ет! Одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тієї культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь; а дмухни тільки на вас, продряпай трішки,- то такі ж жироїди у грунті!
Михайло. Павло! Ти не маєш жодного права так ображать мене: я тобі не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, і кохаю на ціле життя, чесно! Я не побоюся перед цілим світом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям,- і назову, і повінчаюсь!
Павло. Гаразд. А коли це буде?
Михайло. Коли? Та незабаром... Треба уладнати діла, я з тобою хотів порадитись... Тільки ти був завжди проти шлюбів формальних?
Павло. Гай-гай! Куди стріляєш! Якраз до ладу приміряти сюди теорію рівноправних станів! А які ж тут права у цієї бідарки рабині? Приймати од кожного, хто не схоче,- і регіт, і глум, і зневагу, і бійку навіть,- так, бійку, бо по закону і в волості можуть одпарити! 38 Дочекатись, щоб на смітнику косу обрізали та дьогтем голову вимазали! Піти попідтинню на знущання за куском хліба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й зогнити в тюрязі? Ні, паничу, тут не до теорії, бо тут ставиться на пробу цілком людина, все життя її: тут виходить - «котові смішки, а мишці слізки», та ще які? - не елегічні, а мужичі, криваві, після яких одна дорога - в ополонку!
Михайло. Правда, конечне тра повінчатись; та у мене і в думці другого не було!
Павло. Іначе - було б шельмовство! І без того у нашої селянської дівчини не густо тих прав, а зачепи її, то й остатні однімеш! Тоді її вся ота темна сила просто-таки задавить,- я вже й не кажу про власні муки розбитого серця! А може, ти думаєш, що у їх отого серця чортмає?
Михайло. За що ти печеш мене? За віщо картаєш? Я до тебе за порадою, а ти що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не судилось!, Старицький М. П.», після закриття браузера.