Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Не той став, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Не той став, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не той став" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 41
Перейти на сторінку:
Де­нис сіпнув двері, і ма­ло­си­ла Нас­тя ви­пус­ти­ла з рук клям­ку й ткну­ла го­ло­вою та па­ля­ни­цею Де­ни­сові в гру­ди. Во­на прибігла до сто­ла, сіла й схо­ва­ла свої ру­ки з па­ля­ни­цею під стіл.

- От та­ки наріжу Со­ломії па­ля­ниці, а тобі не дам! - кри­ча­ла Нас­тя, за­са­пав­шись.


- За всі го­ло­ви! То й не про­си­ти­му! - ска­зав Де­нис і ніби впав на ла­ву.


- Випий же хоч чар­ку до по­луд­ня, Со­ломіє! - ска­зав Ро­ман і по­дав чар­ку Со­ломії. Со­ломія ви­пи­ла півчар­ки і по­ча­ла по­луд­ну­ва­ти.


- А що! та­ки по-моєму ста­ло! - ска­за­ла Нас­тя і ки­ну­ла на Де­ни­са жме­ню насіння; насіння по­рос­ну­ло з жмені і по­си­па­лось і на Де­ни­са, і в сме­та­ну.


- Ну та й дурієш же ти, Нас­те! - обізвав­ся Ро­ман. - Хіба ж ти ма­ленька? Дуріє, як ма­ла ди­ти­на.


- Але ж і п'ють оті дівча­та, біси батька зна як! - крик­нув Де­нис. -Мо­чить гу­би та ще й обітре ру­ка­вом, щоб в рот не по­па­ло ні кра­пельки. От ми то не так п'ємо.


І Де­нис на­лив чар­ку, бах­нув нею в гу­бах, на­дув що­ки і витріщив круглі очі на Со­ломію.


- Ой бо­же мій! Од­же ви­дуд­лять усю горілку! Ой, ла­яти­муть же нас ма­ти, аж в шку­ру не по­тов­питься. Геть! Дай сю­ди пляш­ку! Їй-бо­гу, ви­дуд­ли­ли вже більш як півпляш­ки, - ска­за­ла Нас­тя.


Соломія аж те­пер зга­да­ла про ба­бу Зіньку. Во­на обер­ну­ла го­ло­ву, ки­ну­ла оком на вікно. За дво­ром, йшла з церк­ви ба­ба Зінька.


- Ой бо­же мій! ба­ба Зінька з церк­ви йдуть! - аж крик­ну­ла Со­ломія і схо­пи­лась з ос­ло­на.


- Ой бо­же мій! пляш­ка на столі! Півпляш­ки горілки не ста­ло! Що ж я те­пер бу­ду ро­би­ти! - крик­ну­ла Нас­тя.


- Нічогісінько. Сядь та ру­ки згор­ни, - спокійно ска­зав Ро­ман.


- Ой Ро­ма­не, і ти, сер­це Нас­ту­сю! не кажіть же своїй ма­тері, що я оце бу­ла в вас, - ска­за­ла Со­ломія і про­жо­гом ки­ну­лась в сіни, че­рез другі сінешні двері вис­ко­чи­ла на задвірок і, не­на­че пти­ця, шуг­ну­ла в са­док, а з сад­ка чкур­ну­ла че­рез ого­род прос­то че­рез гряд­ки та й зник­ла в вер­бах. Нас­тя вхо­пи­ла ку­холь з во­дою і хотіла до­ли­ти пляш­ку.


- Не збав­ляй горілки, дур­на! - ска­зав Ро­ман і ки­нув­ся ви­ри­ва­ти в Насті з рук пляш­ку.


Хатні двері од­чи­ни­лись, і в ха­ту всту­пи­ла по­важ­на ба­ба Зінька. Во­на ста­ла на по­розі і тільки осміхну­лась.


- А що! бу­де вам те­пер од ба­би Зіньки. Ви­пи­ли ба­би­ну горілоч­ку та вже во­ди­цею до­ли­ваєте, - обізва­лась Зінька та все осміха­лась доб­рим лас­ка­вим осміхом. Во­на ми­лу­ва­лась пус­то­ща­ми мо­ло­дих.


- Ну-ну, сьогодні я ве­се­ла. Не бу­ду на вас гри­ма­ти. Один то­му час. Смійтесь, по­ки мо­лоді. Смійтесь, аби не пла­ка­ли, - ска­за­ла ба­ба Зінька, роз­дя­га­ючись.


- А навіщо то ви на­ки­да­ли насіння в сме­та­ну? Ма­буть, щоб смачніша бу­ла? Ото дуріли! Ото дуріли! Повісь, Нас­ту­сю, на стіні різку от на тих хлоп­чиків, щоб мені бу­ла на­пох­ваті! - ска­за­ла ба­ба Зінька, віша­ючи свит­ку на жердці.


Баба Зінька обер­ну­ла го­ло­ву до Нас­тусі і приж­му­ри­ла од­не око. Нас­тя осміхну­лась.


- Та це, ма­мо, на ме­не б тре­ба по­че­пи­ти иа стіну різку, бо то я роз­си­па­ла насіння в сме­та­ну.


- То й ти та­ка. як і во­ни! Го­ренько мені з ва­ми! - сміялась ба­ба Зінька, пог­ля­да­ючи на Ро­ма­на.


В той час Филін після ве­черні наз­дог­нав ба­тюш­ку на цвин­тарі і підсту­пив до йо­го. Филін лю­бив після ве­черні по­ба­ла­ка­ти з ба­тюш­кою та про­во­див йо­го до са­мо­го дво­ру, роз­мов­ля­ючи то про се, то про те.


Він роз­ка­зу­вав йо­му про свій не­давній сон. З своїми сна­ми він вже тро­хи об­рид ба­тюшці. Ба­тюш­ка тро­хи не засміявся і лед­ве вдер­жав­ся.


«Ну та й роз­но­си­лись сьогодні з своїми сна­ми», - по­ду­мав ба­тюш­ка, осміха­ючись крадько­ма.


- А це мені тра­пи­лась біда. Хтось ме­не, ба­тюш­ко, обідив: зак­ру­тив на моїй пше­ниці аж двад­цять зак­ру­ток, - в кінці усього ска­зав Филін, - що мені, ба­тюш­ко, ро­би­ти? Зба­ви­ло мені пше­ниці більше як сніп. Як ви ме­не по­ра­ди­те?


Батюшка знов осміхнув­ся.


- А що ж! Зак­рут­ки - це пус­та річ; це бабськї за­бо­бо­ни. Пок­ро­пи свя­че­ною во­дою ті зак­рут­ки та й виж­ни сміли­во, бо ті зак­рут­ки - пус­те діло: во­ни тобі не пош­ко­дять. Ад­же ж ти не маєш на селі во­рогів, то й не бійся нічо­го. Це, пев­но, хтось хотів по­жар­ту­ва­ти та насміятись з те­бе.


- А хто йо­го зна, ба­тюш­ко! Дав­ненько жи­ву на світі, то, мо­же, й во­рогів на­жив. Де вже про­жи­ти без во­рогів? - обізвав­ся Филін.






V



Настала осінь. Вже й Се­ме­на ми­ну­ло. Сли­ве що­ве­чо­ра Со­ломія сподіва­лась, що Ро­ман прий­де до неї з ста­рос­та­ми. Во­на щод­ня при­би­ра­лась, розчісу­ва­ла свою дов­гу ко­су, запліта­ла в дрібуш­ки. Що­ве­чо­ра во­на надіва­ла на го­ло­ву чер­во­ну стрічку, заквітчу­ва­ла го­ло­ву квітка­ми та барвінком. Тільки бу­ло вве­чері над­ворі за­гав­кає со­ба­ка, в Со­ломії і в душі по­хо­ло­не. Со­ломія зран­ку до ве­чо­ра співа­ла пісні за ро­бо­тою та все жда­ла Ро­ма­на, а Ро­ман не­на­че зу­мис­не га­яв­ся та все не при­хо­див.


«Ой бо­же мій! співаю я, співаю, та й досі не доспіва­лась до своєї долі… І ве­се­ло мені, і чо­гось сум вже на­ля­гає на моє сер­це, - ду­ма­ла Со­ломія, пе­респівав­ши не од­ну пісню за ро­бо­тою, - і чо­му він не йде з ста­рос­та­ми? І навіщо він ме­не му­чить? І чо­го він ба­риться?»


Аж пе­ред пок­ро­вою Ро­ман прий­шов з ста­рос­та­ми до Со­ломії. І Филін, і йо­го жінка Мок­ри­на не­на­че вже жда­ли Ро­ма­на. Со­ломія по­ти­хеньку ска­за­ла ма­тері, що Ро­ман має на думці її сва­та­ти; ма­ти не втерпіла і ска­за­ла по­ти­хеньку Фи­ло­нові. Як Ро­ман увійшов у ха­ту з ста­рос­та­ми, Филін і Мок­ри­на привіта­ли йо­го щи­ро, як рідно­го си­на. Со­ломія бу­ла уб­ра­на, не­на­че в яке свя­то: во­на, оче­ви­дяч­ки, сподіва­лась ста­ростів.


Соломія бу­ла та­ка ра­да, та­ка ве­се­ла, що тро­хи не за­ве­ла пісні пе­ред ста­рос­та­ми. Во­на біга­ла, веш­та­лась, ви­нес­ла ста­рос­там руш­ни­ки, знов побігла в сіни, знов вер­ну­лась в ха­ту і ніяк не мог­ла всто­яти на од­но­му місці. Вже ста­рос­ти сіли за стіл за­пи­ва­ти мо­го­рич і роз­ба­ла­ка­лись з Фи­ло­ном. Мок­ри­на по­ра­ла­ся ко­ло печі, го­ту­ва­ла ве­че­рю, а Со­ломія все веш­та­лась по хаті, то скла­да­ла в скри­ню хуст­ки, то знов їх навіщось вий­ма­ла, не­на­че гра­лась ни­ми.


- Сідай, доч­ко, з ва­ми та за­пий мо­го­рич, - ска­зав батько до Со­ломії, - годі тобі веш­та­тись по хаті. Не­хай вже ма­ти по­рається.


Соломія прис­ту­пи­ла до сто­лу і ки­ну­ла очи­ма на Ро­ма­на. В неї очі не­на­че горіли. Во­на взя­ла чар­ку в ру­ки, при­гу­би­ла і нес­подіва­но зап­ла­ка­ла.


- От тобі на! - ска­зав батько. - Чи од щас­тя, чи

1 ... 14 15 16 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не той став, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не той став, Нечуй-Левицький"