Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

по­ко­рис­ту­ва­тись вiльним днем та гро­ши­ма i за­бiг­ти в Га­лац - ку­пи­ти Ос­та­по­вi теп­лу оде­жин­ку, їй бу­ло якось особ­ли­во ве­се­ло i лег­ко сьогод­нi на ду­шi, так здо­ро­во ди­ха­лось мо­роз­ним по­вiт­рям, усе по­га­не, що бу­ло в жит­тi, вiд­су­ва­лось на­зад, блiд­ло. Зрос­та­ла пев­нiсть, що все скiн­читься доб­ре,- i во­на заз­нає ще щас­ли­во­го жит­тя. Со­ло­мiя не по­мi­ти­ла, як опи­ни­лась на ба­за­рi. Очi в неї роз­бi­га­лись по­мiж дов­ги­ми ря­да­ми яток i рун­ду­кiв iз ку­па­ми рiз­ної оде­жi, з го­ра­ми бi­лих та ру­дих "ка­чул", що ле­жа­ли на рун­ду­ках, не­мов на них спо­чи­ва­ла ота­ра, з цi­ли­ми сто­са­ми коз­ло­вих че­ре­ви­кiв, лег­ких i за­паш­них на весь ба­зар. Во­на не зна­ла, ку­ди пер­ше потк­ну­ти­ся, i дов­го, мо­же, сто­яла б, ко­ли б хтось не смик­нув її зза­ду за ру­кав.

- Соломiє! - обiз­вав­ся рiв­но­час­но ко­зя­чий го­лос.- Чи це ви, чи ва­ша тiнь?.. Хе-хе-хе…

Соломiя озир­ну­лась: пе­ред нею сто­яв Ко­ти­го­ро­шок.

- Iванеї А ви звiд­ки тут узя­ли­ся? - скрик­ну­ла во­на, зра­дiв­ши йо­му, як рiд­но­му.

- А що? Ви ду­ма­ли - про­пав?.. Де ж Ос­тап?

- Остап… та хо­дiм кра­ще звiд­си, ся­де­мо де, я вже по­тiм ку­п­лю що тре­ба…- I Со­ло­мiя ви­ве­ла з юр­ми зра­дi­ло­го та­кою лас­кою Iва­на.

- Хе-хе-хе! Го­ра з го­рою не зiй­дуться, а ми…- смi­яв­ся вiн, лед­ве пос­ти­га­ючи ко­рот­ки­ми но­га­ми за Со­ло­мiєю, i йо­го си­те тi­ло гой­да­лось вiд смi­ху.

Iван за цей час пог­лад­шав, ви­люд­нiв на­че i виг­ля­дав не най­ми­том, а ско­рiш ха­зяїном. Ко­рот­ку су­кон­ну чу­гаїнку вiн ши­ро­ко пiд­пе­ре­зав зе­ле­ним по­ясом, ши­ро­чен­нi ша­ро­ва­ри пус­тив по­верх ха­ляв, вiд чо­го став iще ко­рот­шим, а ца­пи­ну бо­рiд­ку за­пус­тив, i во­на по­важ­но ле­жа­ла на йо­го гру­дях, мов у ста­теч­ної гро­шо­ви­тої лю­ди­ни. Во­ни при­мос­ти­лись на схо­дах пiд крам­ни­цею.

- Оце але! - ди­ву­вав­ся Iван.- На­че ме­нi сон снигься, що вас ба­чу… Роз­ка­жiть хоч, яким чу­дом ви тут опи­ни­ли­ся?

Соломiя по­ча­ла опо­вi­да­ти, та Iван раз у раз пе­ре­би­вав її.

- Хе-хе! Я гу­каю: "Оста­пе! Со­ло­мiє!" - аж ко­ли гля­ну, а на­вк­ру­ги во­да… тiльки буль-буль пiд вес­ла­ми, буль-буль… а бе­рег так i про­пав у тем­ря­вi…

…Ох, лиш­ко! - ох­кав Iван, на­че ба­ба.- Пiд са­ме сер­це влу­чив, бач…

Iван вит­рi­щив на Со­ло­мiю очi i кру­тив, зди­во­ва­ний, ца­пи­ною бо­рiд­кою.

…Аякже, аяк­же, та­же обс­ма­ли­ли б, як ка­ба­на.. про­па­ла б ду­ша хрис­ти­янська нi за по­нюш­ку та­ба­ки… хе-хе!..

…Ви ду­маєте - точ­нi­сiнько так i ме­нi бу­ло: ото прис­та­ли ми до бе­ре­га…

…Оце але! Ну й бi­со­ва ци­ган­ка!.. вiн її луп­цює, а во­на йо­му очi з ло­ба де­ре, так як I­ван пе­ре­би­вав Со­ло­мiїне опо­вi­дан­ня та все по­ри­вав­ся роз­по­вiс­ти про свої при­го­ди. Вре­ш­тi вiн та­ки дiп'яв сво­го.

- Вилiзли ми з чов­нiв, ста­ли на ту­рецьку зем­лю, а ме­нi й свiт не ми­лий, iй-бо­гу!.. Де! Чо­ло­вiк ду­мав при купi з гар­ни­ми людьми, а тут… тiльки клу­нок ваш у ру­ках… Йде­мо на дру­гий день у ко­нак за­пи­су­ва­тись, а ме­нi все ви на дум­цi з Ос­та­пом, ма­ло не пла­чу з жа­лю… За­пи­са­ли нас - ка­жуть, вiльнi… Ну, жи­вий жи­ве, й га­дає - хе-хе-хе!.. Од­нi з на­шої вал­ки по­да­лись на Тульчу, на Iсак­чу, до ро­ди­чiв, а я ба­чу, що й тут на­шi лю­ди, та й ли­шивсь. Мо­же, ду­маю, яку звi­ст­ку про вас по­чую - їй-бо­гу!.. Та че­кай­те ж бо, не пе­ре­би­вай­те… От вий­шов я на ба­зар - став ко­ло на­ших… ог­ля­даю тих, що най­ма­ють… Про­хо­дять тур­ки - гал-гал­гал! Як жи­ди на­шi… Чор­нi гре­ки так i шпа­ють, так i шпа­ють… Пi­дi­й­шов до ме­не один чо­ло­вiк, ру­му­на­ми їх тут звуть… "Йди, ка­же, до ме­не за "арга­та"… Ар­гат - це по-їхньому, а по-на­шо­му - най­мит… А я й не знав, про що вiн… Чо­го хо­чеш, пи­таю? А вiн - ар­гат, ар­гат… На­си­лу роз­тол­ку­ва­ли лю­ди… Чо­му нi? - ка­жу, та й пi­шов за ним. Лю­дя­ний чо­ло­вiк, спа­си­бi йо­му, хар­чi доб­рi… Оце як мо­ло­ди­ця йо­го поч­не на ме­не гри­ма­ти, то вiн i пiд­доб­рюється, щоб я не по­ки­нув: "Бун ар­гат,- ка­же,- бун", ще й по пле­чу пле­ще… Та що вiн со­бi ми­с­лить, що я до­вi­ку бу­ду мо­ло­ти­ти йо­му на гар­ма­нi!.. Аяк­же, спо­дi­вай­ся, хе-хе-хе!.. От Сав­ка - пам'ятаєте Сав­ку - та­кий ви­со­кий, су­хий?.. Е, якi ж бо ви, отой Сав­ка… що… що та­кий су­хий, ви­со­кий, верс­тою драж­ни­ли… та вiн кли­че пiд Тульчу… Йди, ка­же, ту­ди, там зем­лi не мi­ря­нi, бе­ри зай­май, скiльки си­ли твоєї, ру­бай лiс, став ха­ту, ха­зяїном бу­деш… Знаєте що, Со­ло­мiє… ой, знаєте що: ру­шай­мо усi ту­ди-їй-бо­гу!.. I Ос­тап iз на­ми… От бу­де доб­ре! Хо­дiм за­раз до вас, по­ра­ди­мо­ся ще з Ос­та­пом… од­нак сьогод­нi свя­то… Ну, це але! Ну, це так!.. I не га­дав, i не снив на­вiть… Прав­ду ка­жуть: го­ра з го­рою… хе-хе-хе!..

Iван кру­тив го­ло­вою; вiд щас­ли­вої гад­ки си­тий вид йо­го i круг­лi очi бли­ща­ли, мов по­ма­за­нi мас­лом. Вiн, не вга­ва­ючи, же­бо­нiв своїм ко­зя­чим го­лос­ком, хва­лив, спо­дi­вав­ся, бо­жив­ся i про­хав.

Соломiя й са­ма ду­ма­ла про тi сто­ро­ни, ку­ди зак­ли­кав Iван. Роб­ля­чи у бол­га­ри­на, во­на чу­ла про се­литьби втi­ка­чiв i тiльки жда­ла, щоб Ос­тап тро­хи очу­няв. Те­пер, ра­зом iз Iва­ном i з отим Сав­кою - який це Сав­ка? - охiт­нi­ше бу­де ви­ру­ша­ти у но­вi мiс­ця.

- Ну, доб­ре. Ви вже тiльки заж­дiть, по­ки я зроб­лю по­куп­ки…

- I я з ва­ми пi­ду… я вже бу­ду три­ма­ти­ся вас, як слi­пий пло­та, а то знов за­губ­лю де… хе-хе-хе…

Незабаром Со­ло­мiя з Iва­ном прос­ту­ва­ли повз плав­нi до ци­ганської осе­лi. Iван був ра­дiс­ний, ве­се­лий, дроб­цю­вав ко­рот­ки­ми но­га­ми i все го­во­рив та й го­во­рив, мов го­ро­хом си­пав.

Насамперед во­ни по­ба­чи­ли бi­лу ко­зу. Во­на тер­лась об сто­в­бур су­хої вер­би i жа­лiб­но ме­ка­ла. Наб­ли­жа­ючись до ха­ти, Со­ло­мiя по­чу­ва­ла не­ви­раз­ну три­во­гу. Чо­го, че­рез вi­що - во­на не зна­ла, хоч та три­во­га от­руїла їй кров. Со­ло­мiя, не слу­ха­ючи вже Iва­но­вої бе­сi­ди, по­бiг­ла до две­рей. Две­рi бу­ли пiд­пер­тi кiл­ком iз­над­во­ру. Що ста­ло­ся? На­що за­чи­ни­ли Ос­та­па? Во­на шарп­ну­ла кi­лок i вбiг­ла до ха­ти. Там був не­лад: пе­ре­ки­ну­тi ос­ло­ни ле­жа­ли до­го­ри но­га­ми, лах­ма­ни ва­ля­лись до­лi, в ха­тi бу­ло чор­но i пус­то. Нi­ко­го. Де ж усi по­дi­ли­ся? Ку­ди по­дiв­ся Ос­тап? Мо­же, во­на по­ми­ли­лась i по­па­ла не в ту ха­ту? Со­ло­мiя вис­ко­чи­ла над­вiр. Нi, та са­ма ха­та, он i роз­ко­ли­на на стi­нi, i тi ж вер­би, i ко­за… Мо­же, Ос­тап вий­шов iз ха­ти та пiд­пер две­рi?

Соломiя гук­ну­ла Ос­та­па.

Нiхто не обiз­вав­ся. Та чо­го ж у ха­тi та­кий не­лад, все пе­ре­ки­ну­то, ле­жить жуж­мом?.. Де ж сла­бий Гi­ца? Вiн не мiг ру­ши­ти­ся, як во­на ви­хо­ди­ла з до­му, вiн лед­ве ди­хав. Що ж ста­ло­ся?

Соломiя об­бiг­ла навк­ру­ги ха­ту, заг­ля­ну­ла