Читати книгу - "Голова з площі Пігаль"

– Мужність, із якою Магда сприйняла трагічну звістку, ви записали в докази провини?

– Реакція характерна й показова, – відрізав Монтань. – Або вона вже це бачила й звикла до видовища. Або – знала, що саме побачить, тож була готова.

– А це як розуміти?

– Даю їй шанс, бо схиляюся до думки: орудувала сокирою не сама. Швидше за все, найняла виконавця. Так чи інакше, мадам причетна до вбивства. До слова, тіла, тобто тулуба, поліція досі не знайшла. Ніхто поки не знає, де саме сталося вбивство й наступне за ним розчленування. Припускаю, рештки нещасного небіжчика теж порубали, а шматки викинули в Сену.

Клим кривився, торкнув віко пальцем, заспокоюючи.

– Припиніть. Я не пе́щена натура. Воював, чимало бачив і, даруйте, більше, ніж ви. Бо старший. Мене складно шокувати, – зовсім недоречно згадалося закривавлене тіло Басі на ліжку в весільній сукні, він прикусив губу, женучи спогади. – Самі ж казали, мовляв, поліція має справу з очевидними речами. Ваші припущення поки неочевидні.

Закінчивши фразу, Клим наполовину спорожнив келих.

– Якщо ви про долю тулуба – згоден, – кивнув маленький інспектор. – Причетність мадам до вбивства має всі підстави бути доведеною. Лоран мав коханку. Не одну, якщо вчащання в борделі на Пігаль узагалі можна вважати навідуванням коханки чи коханок. Є свідки, котрі підтвердили це. Коротке знайомство й спілкування з мадам Магдою дозволяє погодитися з вами: жінка вона навіть дуже не проста. Гонор, пардон, через край, наче в особи королівської крові.

– Це доказ – чого?

– Коханку, молодшу за себе, свого віку чи старшу вона б зрозуміла. Не пробачила, та напевне з’ясувала б стосунки з чоловіком у інший спосіб. Але борделі на Пігаль… Повії… Факт принизив її, месьє Кошові. Кажете – знаєте мадам Магду. Як, згодні зі мною?

Клим осушив келих одним великим жадібним ковтком.

– Змушений визнати вашу правоту, – слова далися нелегко.

– Кривда. Приниження жіночої гідності. Звідси – саме такий спосіб звести рахунки. Тому голову вона й веліла підкинути саме на Пігаль, куди чоловік учащав. Свідки бачили автомобіль. Чи сиділа в ньому мадам Магда поруч із водієм? Де була, коли все це сталося? Чому на питання, куди пішов месьє Лоран того вечора, вперто торочить: «Не знаю». Нарешті, є обставина, про яку ані репортери, ані ваш новий знайомий метр Роше ще не знає. Бо я не бачу поки що потреби комусь сторонньому говорити про це.

– Мені, так відчуваю, скажете.

– Скажу. І якщо почую від когось іншого, втрачу до вас довіру. Ну, хіба знатиму – сам розказав, не ви постаралися.

– Якщо треба – кров’ю десь підпишу угоду про нерозголошення.

– Вірю, вірю, але попередив. Вчора пізно ввечері був анонімний дзвінок до управління. Адресували інспектору Монтаню. Той, хто дзвонив, відмовився чекати, поки його з’єднають із кабінетом. Уже потім я дізнався: говорив чоловік, який старанно змінював голос. Він підкинув інформацію: на Монмартрі, на вулиці Лепік, є квартира. До речі, саме на цій вулиці колись жив Ван Гог, раптом вам цікаво.

– Мова не про Ван Гога.

– Так, звісно. Туди вчащав месьє, про чию голову писали газети: саме так він назвав Лорана. Додав – дружина знає ту адресу. Звісно ж, мадам усе заперечувала.

– Що там було?

– Гніздечко. Любовне, точніше – інтимне, для зустрічей певного характеру. Месьє Лорана там справді бачили. А в кімнаті, месьє Кошові, жіночий портрет. На повний зріст. Жінка гола. Стоїть до художника спиною. Не знаю, чи дивилася через плече. Місце, де голова, вирізане гострим предметом. Все інше – пошматоване, мовби в нападі гніву. Припускаю, портрет якийсь із пасій.

– Коли так, ви самі собі суперечите.

– У чому саме?

– За логікою слідства, вашою логікою, – Клим націлив на інспектора вказівний палець, – Магда жорстоко помстилася чоловікові не за гультяйство, а саме за пристрасть до проституток. Відчула себе брудною, приниженою. Визнаю – вона справді сприйняла б подібне саме так, це цілком відповідає її світогляду. І тут же заявляєте: приревнувала до натурниці, що позувала художнику. Може й таке бути, згоден. Але з іншим ефектом. Натурниця – не повія. Куртизанки не позують.

– Отут ви помиляєтесь! Дівчаткам то розвага. Вони відчувають себе причетними до мистецтва. З художниками ж краще, ніж із не найкращими представниками чоловічої спільноти. Повірте, месьє, людині, яка досі цікавиться мистецтвом, знайома зі звичаями художників. Є заняття для душі, а є – для тіла. Чи то пак, для заробітку, – Монтань задоволено потер руки. – Одне до одного, як бачите.

– Якщо це все, що має слідство – у суді справа розвалиться. Ось ви невисоко цінуєте метра Роше як адвоката. Проте навіть юрист невисокої кваліфікації, без достатнього досвіду легко знецінить подібні докази. Та про що я, месьє: у вас нема прямих доказів проти мадам Лоран! – бістро вже перетворилося для Клима в судову залу, а сам він немов виступав із адвокатською промовою. – Є жахливий злочин, жорстоке убивство, хоч маєте лише частину тіла жертви. Є квартирка для інтимних побачень, де знайдено понівечений портрет голої жінки з вирізаною головою. Є очевидний мотив. Є дружина, тепер уже вдова, яка не має алібі на момент скоєння злочину. Чомусь кримінальній поліції цього досить. Хоча нема перевіреного алібі, наскільки я розумію. Нема прямих доказів того, що підозрювану бачили на тій таємній квартирці. Не встановлений анонімний доброзичливець, який дуже вчасно повідомив про неї. Нема навіть свідків, готових підтвердити: подружжя Лоран сварилося й одного разу мадам в запалі почала погрожувати месьє. Шкода, що я не маю адвокатської практики тут, у Парижі.

Жаль, закладений у останню фразу, був щирим.

Маленький інспектор безпосередньо, зовсім навіть по-дитячому, потер пальцями свій довгий ніс. Затим чмихнув, пожував губами. Навіть сидячи за одним столиком, він усе одно був змушений трошки піднімати на співрозмовника очі – або підкласти собі подушечку, щоб погляди були на одній лінії.

– Дякую. Ви щойно показали мені проріхи в слідстві. Проте не забувайте: воно триває лише другий день. Залатати дірки – моя робота. Я маю підозрювану, маю мотив. Лишається неочевидне зробити очевидним. Можете бути певні: ані метру Роше, ані більш вправному захисникові я, П’єр Монтань, не дам жодного шансу. Все лише починається, месьє.

Він говорив не менш щиро і впевнено. Кошовий вперше за час знайомства не знайшов, що відповісти. Відчувши, що виграв цю партію, маленький інспектор з поважним виглядом видобув годинник, відкинув кришку, зиркнув на циферблат.

– Мадам Магда не могла вбити чи