Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Вийшов із нори хіба що самотник-їжак, котрий щовечора приходив до дубця, спинявся тут і розгрібав листя. Задумливо й напівсонно хрумав жолуддя, і його смутні оченятка мружилися навстріч синьому, вологому вітру. Їжачок принюхувався: запах тютюну й живиці: живиця нагадувала йому давно покинутий ліс, де стало жити аж зовсім неможливо, а тютюн — людське житло, до якого він прибився років з чотири тому. Розгрібав лапкою із розчепіреними пальчиками дубове листя, вигортав блискучого жолудика, лузав його зубцями й, спльовуючи лушпиння, жував та й ковтав. Від того йому байдуже ставало: чи ліс ото навколо чи людські хати; вітер шепотів йому на вухо про небезпеки цього світу, і від того їжачкові зубенята ще прудкіше й натхненніше перемелювали смаковите й ситне зерно…

— Ми, баби, дурні, — заговорила знову Тоська, так і не втямивши того, що показували в коробці. — Ото дівчиною біжиш заміж, аж посторонки рвеш, хе-хе! А дориваєшся до тих посторонків… Нінащо воно все…

— Так уже й нінащо! — зітхнула важко Броня — її обличчя знову пропало в сутіні. — Засиділась я у вас..

— Та чого там, додивись. Із цим, знаєш, мовчуром і словом не перекинешся. Втюриться в цю дурну коробку, хоч ти йому кола на голові теши. А воно й дивиться надоїда…

Розтулила рота, потекло туди голубе світло, мигнув голубий язик і голубі зуби — печера; там за стінами пролетів вогкою хвилею вітер, виніс із ночі кілька мокрих листків і наліг на шиби вогким плечем, припечатавши ті листки до скла. Здалося Броні, що це два ока жовтенні дивляться на неї з темряви; їй і справді не хотілося виходити з теплого кутка, в якому вона, на жаль, тільки гість, адже там, між ночі, погасло стояла її хата, не горів вогонь у печі й не світилися вікна. Вологий вітер хазяйнував там як удома, ходив порожніми покоями і даремно розщуковував господиню. Від того легенько порипувала підлога, хата ціпеніла у тій темній, вологій порожнечі — Броня чудово знала не зігріє вона її своїм кволим диханням..

— А жере як! — продовжила Тоська — Кабана б годувала, польза якась була б. А цей так: і смачного йому, і жирного, перше, друге і десяте, а щось не так — надується, як сич, і сопе цілими днями.

— Він же зарплату приносить! — згукнула тихесенько Броня.

— Ну то й прожирає ту свою зарплату. Кабана заріжеш, продаси, а теперички, хе-хе, мнясо в ціні, всі мняса теперка хочуть, свіженьке щоб, добреньке, базарне, трасця вашій мамі!..

Льонька складав під повітку дрова: живиця й вологий вітер, смак тютюну в роті; дим рветься тонкою смужкою за плече; між гіллям клена з’явилося холодне, жовте коло — місяць вирвався із хмари. Льонька аж зупинився, задивившись: брати лупили одне одного на тому місяці, але диміло; вітер напав на чоловіка з поліном у руці, роздув вогника цигарки і обсипав попелом обличчя. Льонька вийшов з-під повітки й прислухався до шереху під дубком їжачок почув його й завмер, перетворившись у сіру кудлату грудку. На річці шуміла, падаючи з греблі, вода; гавкав пес куцої Наталки, чорні ковтки били в темряву, наче хто гатив палицею в чорний барабан. Льонька озирнувся на власні вікна: були темні, тільки одне — тьмяно-голубе. Йому раптом захотілося отак піти в ніч, найти таких, як і він, самотніх і поволі пити пиво, чи вино, чи й самогон. Вітер задував вогника між його губів, тьмянів той і розпалювався, покривався кострубатою плівкою попелу, світивсь у щілинах між того попелу, вмирав і знову розпалювався. Їжак дихнув вітру, але тютюнового диму не розпізнав, хіба живицю й пітне тіло десь побіч; обережно перебіг листям, але знову мусив завмерти: перед його носом упав вогкий і погаслий недопалок…

— Коли він тобі такий невгодний, — засміялася тихо Броня, — то чого ти за нього держишся! Прожени його!..

Тоська поверталась до Броні всім тулубом, разом зі стільцем, наче на дзиґлику, поверталася повільно, бо її ударило з несподіванки. Брови її лягли аж біля волосся, очі стали побільшені, рот розтулився — темний як ніч, адже вона повернулася боком до телевізора. Броня завмерла на своєму стільці, наче мишка, на яку ось-ось вискочить і схопить пазурями кіт; здалося їй, що повітря разом із цим телевізором, хата ця під вітром вибухне страшно і покриє її руїнами. Пошкодувала раптом, що бовкнула таку дурницю: після цього чи зможе сюди приходити і чи не доведеться щовечора самітно сидіти у своїй порожній вогкій хаті й слухати обережний поступ вологого вітру на половицях. "Ах, — подумала вона, — завжди мене хтось смикає за язика!"

Та все лишилось як було: мірно сіяв у кімнату синяву телевізор, вітер насідав на шибки й підвивав у комині, тільки звідти, з темного Тосьчиного рота, з тієї отхлані бездонної, виривалися чудні чи ж то сміх, чи плач, чи кудкудахкання. Броня все ще сиділа, мов кригою обтулена, зігнула плечі, втягла голову, адже не зовсім тямила, що так раптом розвеселило її подругу.

— Ото розсмішила мене! — ледве перевела дух Тоська. — Та я з милою душею! Але куди він піде і хто його прийме, ледач отаку жеровиту?

Броня наче висмикнулася з кілка, на якого була насаджена, випрямилася, скільки могла, розгорнула плечики, голова її вийшла з пліч, з’явивши зовсім-таки непотворну шийку, очі заблищали в синьому світлі, що раптом осяяло її обличчя, зняло з нього добрий десяток років — Тоська вдивлялася в те несподівано погарніле обличчя з підозрою й лихим спокоєм, але Броня не зважала на неї — розцвіла раптом у синьому світлі, як нічна квітка.

— А я! — сказала чітко й дзвінко, і це був не її голос. Це був голос ізвідти, з ночі, а може, позичений у тієї надмір стрункої героїні, що недавно так завзято цілувалась і обнімалася з героєм у цій-от коробці.

— Ти-и-и!? — протягла все ще здивована Тоська. — Шо ти собі позволяєш? Нє, шо ти, скажи, собі позволяєш?..

Вимовила останню фразу швидко із захлином, аж пригнулася на стільці, подалась уперед, зависла скособочено до Броні, бо те коротке слово, де є "з" і "ш", було вимовлене не просто так, а вилізло з розхилених вуст, як шипіння, ніби гадюка звідтіля виповзла.

— Та я нічого не позволяю, — сказала наївно Броня. — Сама ж кажеш, що він невгодний тобі, що він сякий-такий! Ну, я й подумала, хіба я всерйоз?

— То ти шуток не понімаєш? — засміялася трохи ніяково Тоська, але очі її продовжували світитися в сутіні загрозливо й напружено. В голові споватіло, забриніли якісь напнуті струнки і перш, ніж у тій ваті зв’язалися видимі вузли, вуста її викинули з себе скоромовкою кілька сухих і кострубатих слів:

— То оце ти в мене така подруга?

— Та нє, я тобі посучуствувать хотіла, — ледве не пошепки видихла Броня, і вони раптом завмерли, прошиваючи одна одну пильними й настороженими поглядами. Броня ще більш витягла шию і звела плечі, а в Тоську наливалася, як вода у дзбан, зневага — завжди легковажила цю стару дівку, адже минуло так багато часу, а ще ніхто не понадився на її звадності; в горлі у Тоськи купчилися, звивалися й рвалися спазми, хотілося їй розреготатись у вічі цій дурепі, бо це ж глум і нахабство принесла ця хирля в її дім; щось у ній зростало, підіймалося знизу, холодило серце, з іншого боку, була ще й досі вражена отим несподіваним Брониним випадом Чи не тому щось у ній з’явилося й розважне: а що коли вони вже знюхались чи починають знюхуватися, а хирля тільки тому й топче до них стежку? Броня сиділа так само випростувана, насталена, змолоділа й гарна, настовбурчена й насторожена.

— Чудачка ти! — сказала Тоська і повернулася до телевізора, в якому вже виднілася перекошена фізіономія диктора — з поважним виглядом та перекошена фізіономія читала останні вісті. Тоська встала і покрутила гвинта: фізіономія перекосилася на другий бік, Тоська покрутила іншого гвинта, і фізіономія сплющилася, роздавшись набіч.

— То як, скажи мені, оті слова твої понімать? — спитала Тоська, повертаючись од телевізора. — Це, може, ти із ним уже й знюхалась?

— Та з ким? — вигукнула вражено Броня.

— А про кого ми говоримо? — насторожено на неї дивлячись, спитала Тоська.

Рипнули двері, й вони обоє здригнулися. В прочілі постав і сперся об одвірок Льонька. Тоська розтулила рота, але миттю опанувала себе.

— А води приніс?

— Мо’ спершу повечеряти даси!..

— Принесеш, то й дам! — сказала, ніби розколола колодку, Тоська — Справ-но, щоб не кривило йому морду, — хитнула вона на телевізора.

Льонька підійшов, дикторове обличчя скакнуло й поправилося. Чоловік вийшов, трохи зарізко хряпнувши дверима, а Броня вже надягала пальто й запиналася хусткою. Щоки її палали, і вона навіть рада була, що в кімнаті тільки це мертве світло.

— Куди це спішиш? — Тоська засклила око. — Ми ще, по-моєму, не кончили розговора.

— Дурне ти взяла собі в голову, — печально сказала Броня. — Ні з ким я не знюхувалася й відбивати твого Льоньку не збираюся. Та й не хочу…

— Отак уже й не хочеш? — єхидно мовила Тоська — Шось мені ця сторія не наравиця!

— Дивна ти! — сказала Броня. — То кленеш його, то ревнуєш…

— Клену й ревную, бо мій! — виставила пишні кулі грудей Тоська. — Коли матимеш свого і таке стерво, й сама почнеш клясти й ревнувать. Інакше й хвоста його в дворі не стане.

— То я пішла, — мовила ледь чутно Броня. — Не обіжайся! Якось воно недобре вийшло… дурне я сказала.

— Отож-бо, — буркнула Тоська. — Це вже такі шуточки, шо лучче не нада… І лучче було б, щоб ти на чужих чоловіків не заглядалась.

— Та не заглядалася я! — вже з розпачем сказала Броня. — Це до слова мені впало.

— Хай лучче таке дурне й до язика тобі не прилипає, — мовила трохи понуро Тоська. — Бо щось ти мені вже й підозрительна стала.

— Кинь це, Тось, чого завелася? — кволо оборонилася Броня.

— Знаю, чого завелась, — буркнула Тоська — То таке стерво, ці чоловіки, що тільки дивись.

Броня якось дивно мотнула головою й шмигнула у двері.

— І теє! — гукнула їй услід Тоська. — Щоб я такого від тебе більше не чула!

2

Броня побачила Льоньку, який тяг воду, — там був ліхтар, і Льонька в рідкому світлі, у старенькому куцому пальті і в кепці здався їй меншим, ніж звичайно. Їй стало соромно отак його розглядати, адже у цій хаті, що за спиною, відбулася така чудна, аж неймовірна розмова! Пішла на другу хвіртку, щоб не здибуватися з ним, щоки їй запалали ще більше, вона аж побігла і ледь не перечепилася через їжака, який надумав у цей мент перескочити через стежку.