Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Роман юрби, Шевчук Валерій 📚 - Українською

Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Роман юрби" автора Шевчук Валерій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 122
Перейти на сторінку:

Вийшов із нори хіба що самотник-їжак, котрий щовечора приходив до дубця, спинявся тут і розгрібав листя. Задумливо й напівсонно хрумав жолуддя, і його смутні оченятка мружилися навстріч синьому, вологому вітру. Їжачок принюхувався: запах тютюну й живиці: живиця нагадувала йому давно покинутий ліс, де стало жити аж зовсім неможливо, а тютюн — людське житло, до якого він прибився років з чотири тому. Розгрібав лапкою із розчепіреними пальчиками дубове листя, вигортав блискучого жолудика, лузав його зубцями й, спльовуючи лушпиння, жував та й ковтав. Від того йому байдуже ставало: чи ліс ото навколо чи людські хати; вітер шепотів йому на вухо про небезпеки цього світу, і від того їжачкові зубенята ще прудкіше й натхненніше перемелювали смаковите й ситне зерно…

— Ми, баби, дурні, — заговорила знову Тоська, так і не втямивши того, що показували в коробці. — Ото дівчиною біжиш заміж, аж посторонки рвеш, хе-хе! А дориваєшся до тих посторонків… Нінащо воно все…

— Так уже й нінащо! — зітхнула важко Броня — її обличчя знову пропало в сутіні. — Засиділась я у вас..

— Та чого там, додивись. Із цим, знаєш, мовчуром і словом не перекинешся. Втюриться в цю дурну коробку, хоч ти йому кола на голові теши. А воно й дивиться надоїда…

Розтулила рота, потекло туди голубе світло, мигнув голубий язик і голубі зуби — печера; там за стінами пролетів вогкою хвилею вітер, виніс із ночі кілька мокрих листків і наліг на шиби вогким плечем, припечатавши ті листки до скла. Здалося Броні, що це два ока жовтенні дивляться на неї з темряви; їй і справді не хотілося виходити з теплого кутка, в якому вона, на жаль, тільки гість, адже там, між ночі, погасло стояла її хата, не горів вогонь у печі й не світилися вікна. Вологий вітер хазяйнував там як удома, ходив порожніми покоями і даремно розщуковував господиню. Від того легенько порипувала підлога, хата ціпеніла у тій темній, вологій порожнечі — Броня чудово знала не зігріє вона її своїм кволим диханням..

— А жере як! — продовжила Тоська — Кабана б годувала, польза якась була б. А цей так: і смачного йому, і жирного, перше, друге і десяте, а щось не так — надується, як сич, і сопе цілими днями.

— Він же зарплату приносить! — згукнула тихесенько Броня.

— Ну то й прожирає ту свою зарплату. Кабана заріжеш, продаси, а теперички, хе-хе, мнясо в ціні, всі мняса теперка хочуть, свіженьке щоб, добреньке, базарне, трасця вашій мамі!..

Льонька складав під повітку дрова: живиця й вологий вітер, смак тютюну в роті; дим рветься тонкою смужкою за плече; між гіллям клена з’явилося холодне, жовте коло — місяць вирвався із хмари. Льонька аж зупинився, задивившись: брати лупили одне одного на тому місяці, але диміло; вітер напав на чоловіка з поліном у руці, роздув вогника цигарки і обсипав попелом обличчя. Льонька вийшов з-під повітки й прислухався до шереху під дубком їжачок почув його й завмер, перетворившись у сіру кудлату грудку. На річці шуміла, падаючи з греблі, вода; гавкав пес куцої Наталки, чорні ковтки били в темряву, наче хто гатив палицею в чорний барабан. Льонька озирнувся на власні вікна: були темні, тільки одне — тьмяно-голубе. Йому раптом захотілося отак піти в ніч, найти таких, як і він, самотніх і поволі пити пиво, чи вино, чи й самогон. Вітер задував вогника між його губів, тьмянів той і розпалювався, покривався кострубатою плівкою попелу, світивсь у щілинах між того попелу, вмирав і знову розпалювався. Їжак дихнув вітру, але тютюнового диму не розпізнав, хіба живицю й пітне тіло десь побіч; обережно перебіг листям, але знову мусив завмерти: перед його носом упав вогкий і погаслий недопалок…

— Коли він тобі такий невгодний, — засміялася тихо Броня, — то чого ти за нього держишся! Прожени його!..

Тоська поверталась до Броні всім тулубом, разом зі стільцем, наче на дзиґлику, поверталася повільно, бо її ударило з несподіванки. Брови її лягли аж біля волосся, очі стали побільшені, рот розтулився — темний як ніч, адже вона повернулася боком до телевізора. Броня завмерла на своєму стільці, наче мишка, на яку ось-ось вискочить і схопить пазурями кіт; здалося їй, що повітря разом із цим телевізором, хата ця під вітром вибухне страшно і покриє її руїнами. Пошкодувала раптом, що бовкнула таку дурницю: після цього чи зможе сюди приходити і чи не доведеться щовечора самітно сидіти у своїй порожній вогкій хаті й слухати обережний поступ вологого вітру на половицях. "Ах, — подумала вона, — завжди мене хтось смикає за язика!"

Та все лишилось як було: мірно сіяв у кімнату синяву телевізор, вітер насідав на шибки й підвивав у комині, тільки звідти, з темного Тосьчиного рота, з тієї отхлані бездонної, виривалися чудні чи ж то сміх, чи плач, чи кудкудахкання. Броня все ще сиділа, мов кригою обтулена, зігнула плечі, втягла голову, адже не зовсім тямила, що так раптом розвеселило її подругу.

— Ото розсмішила мене! — ледве перевела дух Тоська. — Та я з милою душею! Але куди він піде і хто його прийме, ледач отаку жеровиту?

Броня наче висмикнулася з кілка, на якого була насаджена, випрямилася, скільки могла, розгорнула плечики, голова її вийшла з пліч, з’явивши зовсім-таки непотворну шийку, очі заблищали в синьому світлі, що раптом осяяло її обличчя, зняло з нього добрий десяток років — Тоська вдивлялася в те несподівано погарніле обличчя з підозрою й лихим спокоєм, але Броня не зважала на неї — розцвіла раптом у синьому світлі, як нічна квітка.

— А я! — сказала чітко й дзвінко, і це був не її голос. Це був голос ізвідти, з ночі, а може, позичений у тієї надмір стрункої героїні, що недавно так завзято цілувалась і обнімалася з героєм у цій-от коробці.

— Ти-и-и!? — протягла все ще здивована Тоська. — Шо ти собі позволяєш? Нє, шо ти, скажи, собі позволяєш?..

Вимовила останню фразу швидко із захлином, аж пригнулася на стільці, подалась уперед, зависла скособочено до Броні, бо те коротке слово, де є "з" і "ш", було вимовлене не просто так, а вилізло з розхилених вуст, як шипіння, ніби гадюка звідтіля виповзла.

— Та я нічого не позволяю, — сказала наївно Броня. — Сама ж кажеш, що він невгодний тобі, що він сякий-такий! Ну, я й подумала, хіба я всерйоз?

— То ти шуток не понімаєш? — засміялася трохи ніяково Тоська, але очі її продовжували світитися в сутіні загрозливо й напружено. В голові споватіло, забриніли якісь напнуті струнки і перш, ніж у тій ваті зв’язалися видимі вузли, вуста її викинули з себе скоромовкою кілька сухих і кострубатих слів:

— То оце ти в мене така подруга?

— Та нє, я тобі посучуствувать хотіла, — ледве не пошепки видихла Броня, і вони раптом завмерли, прошиваючи одна одну пильними й настороженими поглядами. Броня ще більш витягла шию і звела плечі, а в Тоську наливалася, як вода у дзбан, зневага — завжди легковажила цю стару дівку, адже минуло так багато часу, а ще ніхто не понадився на її звадності; в горлі у Тоськи купчилися, звивалися й рвалися спазми, хотілося їй розреготатись у вічі цій дурепі, бо це ж глум і нахабство принесла ця хирля в її дім; щось у ній зростало, підіймалося знизу, холодило серце, з іншого боку, була ще й досі вражена отим несподіваним Брониним випадом Чи не тому щось у ній з’явилося й розважне: а що коли вони вже знюхались чи починають знюхуватися, а хирля тільки тому й топче до них стежку? Броня сиділа так само випростувана, насталена, змолоділа й гарна, настовбурчена й насторожена.

— Чудачка ти! — сказала Тоська і повернулася до телевізора, в якому вже виднілася перекошена фізіономія диктора — з поважним виглядом та перекошена фізіономія читала останні вісті. Тоська встала і покрутила гвинта: фізіономія перекосилася на другий бік, Тоська покрутила іншого гвинта, і фізіономія сплющилася, роздавшись набіч.

— То як, скажи мені, оті слова твої понімать? — спитала Тоська, повертаючись од телевізора. — Це, може, ти із ним уже й знюхалась?

— Та з ким? — вигукнула вражено Броня.

— А про кого ми говоримо? — насторожено на неї дивлячись, спитала Тоська.

Рипнули двері, й вони обоє здригнулися. В прочілі постав і сперся об одвірок Льонька. Тоська розтулила рота, але миттю опанувала себе.

— А води приніс?

— Мо’ спершу повечеряти даси!..

— Принесеш, то й дам! — сказала, ніби розколола колодку, Тоська — Справ-но, щоб не кривило йому морду, — хитнула вона на телевізора.

Льонька підійшов, дикторове обличчя скакнуло й поправилося. Чоловік вийшов, трохи зарізко хряпнувши дверима, а Броня вже надягала пальто й запиналася хусткою. Щоки її палали, і вона навіть рада була, що в кімнаті тільки це мертве світло.

— Куди це спішиш? — Тоська засклила око. — Ми ще, по-моєму, не кончили розговора.

— Дурне ти взяла собі в голову, — печально сказала Броня. — Ні з ким я не знюхувалася й відбивати твого Льоньку не збираюся. Та й не хочу…

— Отак уже й не хочеш? — єхидно мовила Тоська — Шось мені ця сторія не наравиця!

— Дивна ти! — сказала Броня. — То кленеш його, то ревнуєш…

— Клену й ревную, бо мій! — виставила пишні кулі грудей Тоська. — Коли матимеш свого і таке стерво, й сама почнеш клясти й ревнувать. Інакше й хвоста його в дворі не стане.

— То я пішла, — мовила ледь чутно Броня. — Не обіжайся! Якось воно недобре вийшло… дурне я сказала.

— Отож-бо, — буркнула Тоська. — Це вже такі шуточки, шо лучче не нада… І лучче було б, щоб ти на чужих чоловіків не заглядалась.

— Та не заглядалася я! — вже з розпачем сказала Броня. — Це до слова мені впало.

— Хай лучче таке дурне й до язика тобі не прилипає, — мовила трохи понуро Тоська. — Бо щось ти мені вже й підозрительна стала.

— Кинь це, Тось, чого завелася? — кволо оборонилася Броня.

— Знаю, чого завелась, — буркнула Тоська — То таке стерво, ці чоловіки, що тільки дивись.

Броня якось дивно мотнула головою й шмигнула у двері.

— І теє! — гукнула їй услід Тоська. — Щоб я такого від тебе більше не чула!

2

Броня побачила Льоньку, який тяг воду, — там був ліхтар, і Льонька в рідкому світлі, у старенькому куцому пальті і в кепці здався їй меншим, ніж звичайно. Їй стало соромно отак його розглядати, адже у цій хаті, що за спиною, відбулася така чудна, аж неймовірна розмова! Пішла на другу хвіртку, щоб не здибуватися з ним, щоки їй запалали ще більше, вона аж побігла і ледь не перечепилася через їжака, який надумав у цей мент перескочити через стежку.

1 ... 14 15 16 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман юрби, Шевчук Валерій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роман юрби, Шевчук Валерій"