Читати книгу - "Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
-- Саме про це я й хотів з Вами поговорити… -- почав я.
-- Взагалі-то, нема про що говорити, -- перервав він мене. – Потрібно багато чого зробити перш ніж аквітанські барони піднімуть бунт і переконають дівчисько залишитися в палаці Трубадура. Сюжер прислав тобі портрет, який йому вручили під час візиту до Бордо? Хай йому чорт, може він і прикрашений, але вона справжня красунечка! З цими чудовими землями я б одружився з будь-ким, навіть з ослицею, але всім давно відомо, аквітанці перевершують нас у всьому, і всі в цій клятій родині красені.
Я бачив портрет. І він підтвердив, що молода служниця, яку я висповідав, не марила. Це була вона, Елеонора Аквітанська у власній особі.
Я їй відразу повірив.
Вона була освічена і звикла командувати, жодна служниця не розмовляла з таким авторитетом, який вона випромінювала, і так докладно не підбирала слів. І я знав з першого погляду, що мені не справитися з тією силою. Я був немічний, вразливий, мене все ранило і непокоїло.
Мені було не справитись з королівством, я не почувався обраним Богом, я не вважав себе гідним тих чудес, які мені гарантувала моя кров, лікувати болячки, як це робили Капетинги, прикладати руку і зціляти підданих корони.
І Елеонора Аквітанська зжере мене живцем, якщо тільки я сам не уникну наших заручин.
-- Твоє єдине завдання – принести нашому королівству багато красивих синів. Хоча половина їхньої крові буде з Півдня, вони будуть Капетингами. Завдяки своїй матері дуже багатими Капетингами. Я вже багато років полюю за Аквітанією…
-- Чому ти їх так ненавидиш, батьку, чому ти ненавидиш аквітанців? Тому що вони невгамовні, розпутно веселі, освічені? Через їхні забави, через їхніх трубадурів, через їхнє свято збору винограду, через те, що вони досі потайки дотримуються поганських звичок? Це я можу зрозуміти…
-- Ні, дурню! – перервав він мене. – Бо вони казково багаті! Чому король повинен бути біднішим за своїх підданих? Я не вмію заробляти гроші, доводиться боротися за кожен млин, за право переспати одну ніч в кожному жалюгідному замку, який я відвідую, і щоб моїй свиті дали каші в брудних дерев‘яних мисках. Вони прикрашають свої манжети дорогоцінним камінням, носять шовкове взуття, навіть їхні коні одягнені краще за тебе, хай їм чорт, ти завжди схожий на бідного жебрака! Але тепер все це закінчиться, сину. Ти бачив портрет, вона справжній ангел! Багатий ангел, якого я не збираюся подарувати своїм васалам. Нашу маленьку смужку землі стискають володіння Жоффруа Гарного на заході й Теобальда Шампанського на сході. Гадаєш, вони б втратили нагоду попросити руки герцогині Аквітанської? Я не можу дозволити, щоб стільки територій і стільки багатств забрали собі ті, хто вже й так їх мають. І покійний герцог Аквітанський зробив мені найбільшу послугу в своєму житті: в заповіті він віддає тобі свою старшу доньку. Думаю, його згубило бажання, щоб їхній рід здобув єдине, чого їм ще бракувало: престиж корони. Правда на заміну він вимагає, щоб вона зберегла владу в Аквітанії, але вона лишень дівчинка, ти займися спадкоємцями, а я займуся її приборканням, коли вона з‘явиться в палаці де ла Сіте.
-- Я Вам не жеребець! – крикнув я.
Саме для цього я їм був потрібен, як Елеонорі, так і батькові. Народити аквітанців або Капетингів. І тільки. Я був слабкою ланкою в чужому ланцюжку. Податливою для всіх, хто вважав, що має право кувати моє майбутнє.
-- А виглядаєш як жеребець, -- засміявся він. – За зиму ти весь виріс, і спина в тебе зміцніла. Ти станеш чудовим королем, королем-воїном, який командуватиме своїми військами й здобуде багато земель.
-- Ні, батьку. Я її не кохаю і не хочу мати з нею нічого спільного. – Як йому сказати.
Про неприховану ненависть в словах Елеонори Аквітанської, коли вона говорила про нас, про внутрішню злість. Мені не виграти цієї битви й мене знищить зневага, з якою вона говорила про мене, Молодого короля.
Я не вмів викликати симпатій.
-- Про що ти в біса говориш? Ти одружишся з нею, до того ж невдовзі. Це найкраще що трапилося з нашим родом за останні сторіччя. Ми вже не будемо найбіднішими королями Заходу. І ти не упустиш ману, що падає нам з неба.
“Падає нам з неба?”, подумав я.
Батько роками марив Аквітанією. І ця одержимість не зникла після чотирьох прохолодних слів.
Тому я витягнув кинджал, а що мені залишалося. Стиснув його і підійшов до батька.
-- Що це ти витворяєш? – запитав він збентежено.
-- Це Вам, я хочу, щоб Ви ним скористалися.
-- Заховай кинджал, богохульнику! – прошипів він розлючено. – Ти в Божому домі, навіть спадкоємець не сміє розмахувати зброєю на освяченій землі.
Виснажений, я всунув кинджал йому в руки, повернувся і став на коліна, схиливши голову і підставивши волосся.
-- Я хочу, щоб Ви обрізали мені шевелюру. Я відрікаюся від трону і більше ніколи не вийду з Сен-Дені. Якщо Ви хочете, щоб я правив, я правитиму абатством, бо до цього мене підготували. Мій брат Роберт стане Вашим спадкоємцем, він такий же енергійний, як Ви, справжній воїн. Це його потребує наше королівство.
-- Твій брат Роберт знаходиться після тебе в черзі на трон. Доки ти живий, йому не бути королем Іль-де-Франсу. Ти не можеш відректися від корони й стати ченцем. Який сигнал дамо ми, Капетинги, васалам, які нас оточують? Я скажу тобі який: що мій спадкоємець зневажає королівство і воліє стати Божим слугою в бідному абатстві. Я хворий і вже два літа Париж ледь не залишився без короля. Я потребую тебе, хай тобі чорт, тут і зараз!
Я зігнорував його крики, схопив своє волосся в кулак і знов простягнув йому.
-- Я не гідний королівського дотику, мені не справитись з усім тягарем, що Ви несете на собі. Погляньте трохи далі ніж сьогодні й найближче майбутнє, батьку. Я не здатен керувати Парижем, ні Іль-де-Франсом,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі», після закриття браузера.