Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

А все це через його дурість та честь. Честь, яка справила, що він став в обороні проклятої Євгенії. Дурість, яка схилила його до того, щоб залишитися біля карети та віддати Регнарда до рук старости. Якби ж то він утік, то був би зараз вільною людиною.

Бертран боявся смерті. Він тремтів і проливав сльози, зламаний страхом. До цієї пори страху він не знав на війні, під час поєдинку, від вістря шпаги чи ворожої кулі. Але ж страх перед екзекуцією за злочин, якого він не допускав, більше того, виконанню якого він намагався запобігти — переповнював його дрижаками. Він не знав, що зробить там, на ешафоті. Чи стачить йому сил, аби іти на смерть з високо піднятим чолом? Або ж він почне скиглити про жалість, і слугам ката прийдеться тащити його, виючого мов звір, аж до місця погибелі? Чи дозволить він спокійно накласти на шию петлю, чи, може, намочить чи наробить в рейтузи, до того, як виб’ють з під його ніг драбину?

…Честь — це така річ, яку собі можеш відібрати тільки ти сам. І скільки коштувала його родова честь тут, в цій вежі? Чого були варті тепер слова його батька?

На сходах, що вели до найнижчого рівня льохів, роздалися кроки. Француз затремтів, перехрестився і почав молитися. Дуже скоро блиск полум’я розсвітив камеру, а в проході за решіткою встали збройні слуги.

— Пане француз, — сказав вахмістр служби старости, — teatrum готовий. Ідіть з нами, і не треба боятися. Кат найкращий, з самісінького Бєча прибули, труну вам з доброї соснини збили — по два гроші за дошку. Похорон братський[37] буде, з ксьондзом та корогвами, так що і воєводі кращого не бажати. Радні прийняли рішення, що ж воно честь для міста — француза, іноземця поховати. Так що ідіть за нами до каплиці, бо ж навіщо час марнувати.

Дантез не знав, що діялося далі. Він дозволив себе вести, тягнути, інколи навіть волокти. Під кінець впав на коліна перед хрестом. Ксьондз поблагословив його, заспокоював, сунув в долоню чотки; Дантез його не слухав. Руки у нього тремтіли, зуби цокали, а тілом стрясали конвульсії. Гайдуки відступили, залишили його одного під олтарем, дали трохи часу на останнє поєднання з Богом. Француз мовчав. Молитися він не міг… Слова не проходили крізь горло.

Раптом хтось опустився поряд на коліна, осінив себе знаком хреста.

— Шевальє Дантезе, ви мене чуєте?

Поряд стояв на колінах молодий, чорноволосий шляхтич у ярко-червоному жупані.

— Не знаю, чи ваша милість мене впізнає. Ми спотикалися там, на дорозі, біля карети. Це я впіймав мил’с’даря і до міста доставив. Марек Собеський[38], гербу Яніна, красноставський староста.

Дантез на те нічого не промовив.

— Хотів я просити у милостивого кавалера пробачити мене. Я їду на війну з козаками… Не знаю, що мені писане. Не знаю, де ми зустрінемося: чи то в небі, чи то в пеклі, тому б хотів, щоб пан не ховав до мене урази в годину власної смерті.

— Пробачаю, — глухо сказав Бертран. — Але й взиваю тебе, мил’с’дар старосто, на вічний суд Божий, який вже навічно вирішить, чим направду я завинив.

— Я знаю твої ранішні вчинки, пане кавалере. І я знаю, що ти того не зробив.

Дантез подивився на хрест з Божою Мукою і холодно всміхнувся.

— Тоді, ваша милість нехай іде до старости і переконай його, що він безпідставно осудив мене на втрату життя.

— Я вже говорив з ним. На жаль, та жінка, на яку ти, нібито, напав, свого звинувачення не відвела. Її голос перед міським судом значить більше за мій. І у мене немає жодних доказів для твого захисту.

— Тоді подивись, як я затанцюю на стрічку. І нехай твоє сумління залишиться спокійним.

Собеський на це нічого не відповів. Він знову перехрестився і піднявся. Позаду роздалися кроки. Гайдуки взяли Бертрана під руки. Француз рвонувся, побачивши, що йому несуть білу полотняну сорочку без коміру.

— Пане французе, — тихо сказав вахмістр. — Кому в дорогу, тому час.

Три шибениці на дерев’яному підвищенні чекали вже з світанку. Їх поставили посередині ринку, під пшемиською ратушею, прикрашеною чудовими мансардами. Під аркадами та галереями будинку, в вузьких вулицях та перед самим ешафотом тіснився різнобарвний натовп простого люду. Коли ридван з осудженими заїхав на площу, піднявся шум, в якому можна було чути крики та образи. Вішання іноземної німчури користувалося великою увагою городян. Запевне, це була більш миліша розвага, ніж відсіч штурмів облягаючих козаків полковника Копистиньского чи бійки та сварки шляхти з округи, від яких вже не раз постраждали корчми, лавки та міський собор.

Світанок вставав понурий, туманний та дощовий. Дощ мрячив з свинцевих хмар, а час від часу зі сторони Бещад добігав тихий, величний грім недалекої бурі.

Дантез мало що запам’ятав з піднесеної церемонії поєднання з Господом і з того, що діялося потім біля ешафоту. Коли слуги опустили задню стінку ридвану, він, не виказуючи протестів, дозволив спровадити себе на землю, а потім вільно піднявся по сходах на підвищення. Він думав про те, що зробити, коли кат надіне йому мотузку на шию. Просити у Бога помилування, чи вмерти однаково дурно, що й з честю, кричачи: «Vive la France!»?

Він був дурнем, бо довірився урокам батька. Проклятим дурнем, бо намагався діяти за принципами честі. Зараз, стоячи у підніжжя шибениці, Дантез чуяв, що якби йому тільки надали другий шанс, він віддав би усе що тільки в нього було, відкинув би від себе всю гордість, все, що виніс з батьківського будинку, аби пожити трохи ще, ніж тільки до часу, коли кат надіне йому на шию конопляну мотузку. Зараз, у підніжжя сходинок погибелі, його честь не варта була і зламаного шеляга.

Як божевільний вдивлявся він у представника суду, який чотири рази прочитав вирок — кожен раз звертаючись до іншої частини ринку. Барабанщики вдарили в барабани; їхній гуркіт глушив слова священика, що відмовляв молитву і осіняв засуджених до страти хрестом. Хтось схопив