Читати книгу - "Інферно"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона вдячно кивнула і, підійшовши до вікна, глянула вниз на вулицю.
– Гаразд, я пропоную зробити ось що.
Сієнна швидко окреслила план. Він був простим, розумним і безпечним.
Ленґдон дивився, як вона розблокувала свій мобільний телефон і набрала номер. Її тонкі пальці рухалися з продуманою рішучістю.
– Informazioni abbonati? – спитала Сієнна бездоганною італійською. – Per favore, può darmi il numero del Consolato аmericano di Firenze? (Інформаційна служба? Будь ласка, дайте мені номер телефону американського консульства у Флоренції.)
Вона почекала, а потім швидко записала номер телефону.
– Grazie mille (Дуже дякую), – сказала Сієнна і від’єднала зв’язок. А потім простягнула Ленґдону папірець із телефонним номером та свій мобільний.
– Починай. Ти пам’ятаєш, що казати?
– Моя пам’ять у нормі, – відповів Ленґдон і, всміхнувшись, набрав телефонний номер, записаний на смужці паперу. Почулися гудки.
«Навряд чи з цього щось вийде. Ще дуже рано».
Він увімкнув гучномовець і поклав телефон на стіл, щоб Сієнна могла чути. На дзвінок відповіло записане повідомлення із загальною інформацією про послуги, що їх надавало консульство, та години роботи, яка мала розпочатися аж о восьмій тридцять.
Ленґдон поглянув на годинник мобільного телефону. Була шоста ранку.
– В екстреному випадку, – повідомив запис, – наберіть сім-сім, щоб поговорити з черговим працівником.
Ленґдон негайно набрав ці дві цифри.
Знову почулися гудки.
– Consolato аmericano, – озвався втомлений голос. – Sono il funzionario di turno. (Американське консульство. Черговий слухає.)
– Lei parla inglese? (Ви говорите англійською?) – уточнив Ленґдон.
– Звісно, – відповів черговий з американським акцентом. У голосі чоловіка чулося легке роздратування через те, що його розбудили. – Чим можу допомогти?
– Я – американець, я приїхав до Флоренції й зазнав нападу. Мене звуть Роберт Ленґдон.
– Номер вашого паспорта, будь ласка, – сказав черговий і гучно позіхнув.
– Я не маю паспорта. Гадаю, його викрали. Мене поранили пострілом у голову. Я був у шпиталі. Мені потрібна допомога.
Раптом черговий прокинувся.
– Як ви сказали, пане? У вас стріляли? Назвіть ваше ім’я та прізвище, будь ласка.
– Роберт Ленґдон.
У телефоні зашуміло, а потім Ленґдон почув, як працівник консульства щось друкує на клавіатурі. Пискнув комп’ютер. Пауза. Потім по клавіатурі знову забігали пальці. Комп’ютер тонко пискнув іще раз. Потім іще тричі.
Настала довга пауза.
– Пане, вас звуть Роберт Ленґдон? – перепитав черговий.
– Саме так. І я потрапив у халепу.
– Гаразд, пане, ваше ім’я має екстрену позначку. У такому разі, згідно зі службовою інструкцією, я маю негайно з’єднати вас із головним асистентом генерального консула. – Черговий замовк, наче сам не вірячи в те, що відбувається. – Залишайтеся на лінії.
– Стривайте, а ви не могли б сказати мені…
Але по той бік лінії вже почулися гудки виклику.
Після четвертого гудка на дзвінок відповіли.
– Колінз слухає, – почувся хрипкий голос.
Ленґдон набрав повні легені повітря й заговорив якомога спокійнішим тоном:
– Пане Колінз, мене звуть Роберт Ленґдон. Я – американець, що приїхав до Флоренції. У мене стріляли. Мені потрібна допомога. Я хочу прийти до американського консульства негайно. Ви мені допоможете?
Низький голос відповів йому без вагань:
– Хвала Господу, ви живі, пане Ленґдон. Ми вас шукали.
«У консульстві знають, що я тут?»
Дізнавшись цю новину, Ленґдон відчув величезне полегшення. Пан Колінз, який назвався головним асистентом генерального консула, говорив рішучим тоном професіонала, але в його голосі звучало занепокоєння.
– Пане Ленґдон, нам слід поговорити негайно. І, ясна річ, не по телефону.
Ленґдону нічого не було ясно, але він не збирався переривати співрозмовника.
– Я накажу комусь із колег привезти вас якнайскоріше, – запевнив Колінз. – Де ви є?
Сієнна знервовано завовтузилася на стільці, слухаючи розмову через гучний зв’язок. Ленґдон заспокійливо кивнув їй, маючи намір ретельно дотримуватися плану, який вона склала.
– Наразі я в маленькому готелі під назвою «Пенсіоне ла Фіорентина», – відповів Ленґдон, зиркнувши через вулицю на неоковирний готель, який Сієнна показала йому кілька хвилин тому. І дав Колінзу вуличну адресу.
– Записав, – відповів старший адміністратор. – Нікуди не виходьте. Залишайтеся у своїй кімнаті. За вами приїдуть дуже швидко. Номер ваших апартаментів?
– Тридцять один, – не змигнувши оком вигадав Ленґдон.
– Гаразд, протягом двадцяти хвилин за вами заїдуть. – Колінз стишив голос. – До речі, пане Ленґдон, може, із мого боку це прозвучить недоречно, але мені неодмінно треба знати… та річ і досі при вас?
«Та річ». Ленґдон відчув, що запитання, хоча й дещо завуальоване, стосувалося цілком конкретного предмета. Його погляд ковзнув до біоконтейнера, що лежав на кухонному столі.
– Так, пане. Та річ і досі при мені.
Було добре чути, як Колінз полегшено зітхнув.
– Коли ми не отримали від вас жодної звістки, то подумали… якщо чесно, то ми подумали, що сталося найгірше. Я радий, що ми помилилися. Будьте на місці. Нікуди не виходьте. Упродовж двадцяти хвилин за вами заїдуть. Вам у двері постукають.
І Колінз поклав слухавку.
Уперше після того, як він прокинувся в шпиталі, Ленґдон відчув, як його плечі розслабилися. «У консульстві знають, що відбувається, і невдовзі я матиму відповіді на мої запитання». Ленґдон заплющив очі й повільно випустив із легенів повітря, почуваючись майже в нормі. Головний біль несподівано вгамувався.
– Якісь шпигунські пристрасті та й годі, – сказала напівжартома Сієнна. – Ти що, таємний агент?
Наразі Ленґдон і сам не мав уявлення, хто він. Думка про те, що з його пам’яті можуть випасти два дні, а сам він опиниться в незбагненній ситуації, здавалася дикою, однак сталося те, що сталося: ось він тут сидить, а до його зустрічі з представником американського консульства в пошарпаному готелі лишилося двадцять хвилин.
«Що ж тут відбувається?»
Він підвів погляд на Сієнну, усвідомлюючи, що невдовзі їхні шляхи розійдуться, однак водночас відчуваючи, що в них лишилася якась незавершена справа. Він згадав бородатого лікаря, який помирав на шпитальній підлозі перед його очима.
– Сієнно, – прошепотів він. – Твій приятель… лікар Марконі… Це жахливо.
Вона мовчки кивнула.
– Мені страшенно шкода, що я тебе в це втягнув. Я знаю, що твій статус у шпиталі є непевним, а тут іще розслідування почнеться… – Голос Ленґдона затремтів і замовк.
– Усе нормально, – сказала вона. – Мені не вперше перебиратися на нове місце.
Із відстороненого погляду Сієнни Ленґдон зрозумів, що сьогодні вранці у її житті змінилося все. А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інферно», після закриття браузера.