Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

У Каздана мороз пішов поза шкірою. Він тримав на долоні мікрофон.

І то не будь-який, а одну з моделей корейського виробництва, якою судова поліція користувалася протягом останніх років. Йому самому не раз доводилося встановлювати такий мікрофон, коли треба було прослухати помешкання тієї або тієї підозрюваної особи. Такий апарат підслуховування мав дуже чутливий датчик, який вмикався на звук, що перевищував певний поріг — на рипіння вхідних дверей, наприклад.

Холод розливався йому по жилах, у міру того як думки набували чіткої форми. Вільям Ґетц і справді перебував під спостереженням, але за ним стежили не чилійські агенти й не шпики з Південної Америки. Його прослуховували служби судової поліції! Або Управління держбезпеки чи контррозвідки. Так чи інак, а йшлося про шпиків суто французького підпорядкування.

Каздан подивився на цей речовий доказ, потім перевів погляд на телефон. Те, що він не знайшов мікрофон у слухавці, нічого не означало. Сьогодні поліція прослуховувала телефонні розмови з центру через «Франс Телеком» або через операторів мобільного зв’язку. У цьому легко пересвідчитися, зробивши лише кілька телефонних дзвінків.

Поклавши знахідку до кишені, знову заходився обшукувати помешкання. Цього разу він знав, що шукає. Менш як за півгодини знайшов іще три мікрофони. Один у спальні. Один у кухні. Один у ванній кімнаті. Лише музичний салон пощадили. Каздан підкинув на затягнутій у хірургічну рукавичку долоні чотири «жучки». Чому поліційні шпики стежили за чилійцем? Чи він справді мав намір дати свідчення на процесі злочинів проти людства? Чому він зацікавив паризьку поліцію?

Каздан став перевіряти, чи його «реквізиція» не залишила тут надто очевидних слідів. Якщо Верну та його помічники зроблять лише поверховий обшук, то нічого особливого не помітять. Детектив поставив меблі на місце, погасив світло, підняв віконниці й, задкуючи, покинув помешкання, обережно зачинивши за собою двері.

На цю ніч із нього досить.

9

Крик пронизав його наскрізь.

Але це не він, Седрик Волокін, так дико заволав, а його живіт. Нечуваний біль вихопився із самого дна його нутрощів і ніби вогненними язиками обпалив горло. Він виблював. Потім виблював іще. Тепер він лише відчував, як щось жахливе виламується з нього назовні, шматує йому тіло, скручує в конвульсії, розриває всі хрящі, мозок, виштовхує його за межі притомності.

Стоячи навколішки перед унітазом, Волокін відчував, як пульсує його трахея, обпечена лютим вогнем. І як навалюється панічний страх…

Далеко, десь дуже далеко він почув кроки.

Це сусід по кімнаті прийшов подивитися, чи він іще не врізав дуба.

— Тобі зле?

Волокін знаками показав, щоб той забирався геть. Він хотів усе вистраждати до кінця. Сам-один.

Піти на дно й більше ніколи не піднятися на поверхню.

Сусід пішов, і в цю саму мить новий спазм штовхнув його на дно ями. Він тремтів, нахилившись над унітазом. Цівка слини стікала з губ, скапуючи на жовч, яка зібралась у вигнутій частині унітазу. Волокін більше не ворушився. Найменший порух, найменша спроба проковтнути слину могли розбудити звіра…

Водночас він хотів відчути себе стоїком. Він не прийматиме жодних ліків. Ні фенадону, ні субутексу. Доведе, що його недарма перевели сюди, в цей гуртожиток департаменту Уази, цей «храм антинаркоти». Він триматиметься за це радикальне «анти» до самого кінця.

Криза відступала. Волокін це відчував. Гарячка вщухала, і на зміну їй ішов холод. В артеріях тепер пульсував крижаний сік, там подзенькувало бите скло, ранячи стінки судин.

Це був його другий день без героїну.

Один із найгірших, якщо не думати про третій.

І, якщо сказати правду, то навряд чи гірший за ті, які чекають на нього попереду.

Але він триматиметься. Доведе собі самому, що не хворий. Або принаймні спростує твердження, що ця хвороба невиліковна. Її можна позбутися. Він це знав. Йому про це казали. У голові, яка гуділа від відсутності наркотика, ця думка дзвеніла, немов чудовий міф. Ніби незаперечна істина, яку, проте, він не міг перевірити.

Волокін випростався. Прихилився спиною до стіни і сповз по ній, опустившись на сідниці й поклавши ліву руку на унітаз, а праву обернув угору долонею, ніби чекаючи, коли йому покладуть туди дозу. Він опустив погляд на цю свою кінцівку, ніби відокремлену від нього, жовту, синю, лілову, тонку, як ліана, й вибухнув коротким моторошним сміхом. Ти перебуваєш не в дуже добрій формі, Воло… Він повільно став розминати собі передпліччя, відчуваючи під пальцями шкіру, тверду, як кора, м’язи, кістки під ними, тонкі, сточені.

Два дні без героїну. Сьогодні він провалився у класичну чорну яму. То було затишшя перед бурею. Коли страховище вилізає зі свого колодязя й вимагає, щоб його нагодували. Він чекав, коли гідра вистрибне з нього, висуне назовні свою огидну голову. Вона з’явилась опівночі, й ось уже дві години як він відчайдушно воює з нею, беручи приклад із героїв античності.

Обхопивши руками плечі, він спробував погамувати їхнє тремтіння. Його зуби й кістки так клацали, що унітаз поруч підстрибував. Він знову відчув, як шлунок підіймається, й подумав, що вдруге не витримає. Але ні. Після того як він конвульсивно гикнув, живіт умить розслабився. Ти маєш перед собою добру мету. Тепер він спробує доповзти навкарачки до своєї кімнати й благатиме Бога, щоб сон забрав його до себе бодай до світанку. Бо вдень пекло знову роззявить свою пащу.

Намацавши ланцюжок, він спустив в унітазі воду.

Опустився навкарачки й поповз. Сорочка, просякнута потом, прилипла до спини. Руки тремтіли, наче в наркомана, який коловся сотні разів…

Повернутися