Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Коли влітку 1906 року настав час наступної експедиції, Віллі був уже достатньо дорослим, щоб працювати помічником на палубі. Його батько планував велику подорож до Стамбулу. Як і попередні рази, Штефан бажав подорожувати incognito, повідомляючи всім і кожному, що разом із родиною та слугами прибуде у великий порт, але водночас зберігаючи видимість обережности. Для цієї подорожі він обрав собі псевдонім «Граф Живецький». Такий вибір тожсамости був вельми промовистим. Живець — польська назва міста й регіону, де Штефан успадкував свій галицький маєток. Він застосовував свій псевдонім у листуванні з міністром закордонних справ Габсбургів, писаному винятково польською мовою. Той міністр справді був поляком, але на роботі, як і всі габсбурзькі чиновники, послуговувався німецькою. Щоб заклопотані службовці міністерства змогли відповісти, листи довелося перекладати. У 1906 році, коли Штефанові діти ставали молодими чоловіками та жінками, він демонстративно надавав польській мові перевагу над німецькою[43].

1906 року Віллі виповнилося одинадцять. Був він щасливою дитиною моря: засмаглий, білявий, синьоокий і, як усі вважали, гарний. В Адріатичному морі він міг плавати в чистісінькій, аж дно видно, солонющій воді. Дельфінів було надзвичайно багато.

Рибалки тихо чекали на «синю рибу» — сардини. Час визначала погода — у рідній для Віллі італійській мові на означення обох цих понять вживалося одне й те ж слово; натомість вітри мали власні імена: Трамонтане, Шірокко, рвучкий Бора з північного сходу. Певною мірою, Віллі зростав у невідповідних умовах: він готувався до холодної Галичини, живучи біля південного моря; народжений у Пулі, гартувався для Польщі. Батько дав Віллі польське ім’я 1895 року, але родина перенесла свою чільну резиденцію до Галичини аж у 1907-му.

Того року Штефан проголосив польськість родини й розпочав власну кампанію за польський трон. Переїзд у Галичину після істрійського дитинства мусив стати для Віллі випробуванням, ба навіть шоком, який перервав позачасовість дитинства. Однак хлопчика виховали на те, щоб очікувати змін; майже кожного дня йому замолоду доводилося розмовляти п’ятьма мовами й носити три різні костюми. Вдома, як і за кордоном, його навчали і протоколу, і гнучкости, щоб слугувати вищій меті родинних амбіцій. Переконаність в одвічному праві панувати надавала впевнености в гнучкості, а впевненість у цьому дозволяла бути переконаним в одвічному праві панувати. Габсбурги трактували своє існування в рамцях цього дієвого кола як існування, вільне від часу[44].

Однак Штефанове навернення до польської нації було не лише типово габсбурзьким владним маневром. Це навернення передбачало відмову від спокійного відчуття вічности, від моря як джерела безмежної влади, від острова як місця досконалости людської природи. Відтепер родині доводилося трактувати час як рвучкий рух уперед, до національного визволення. У Галичині Штефан знайшов польську націю, до якої зміг приєднатися, але яку не міг ані плекати, як сад, ані скеровувати, як яхту. У новій домівці навіть родина вийде з-під його контролю. Віллі відмовиться від польського спадку на користь любішої йому нації-суперниці — України.

Штефан та Віллі зійшли на берег у пошуках національних королівств. Як це трапляється з моряками, вони відчули, що земля під їхніми ногами ходить. Віллі з батьком вирушив уперед, у непевне майбутнє націй, але перед тим прописав на зап’ясті позачасовість свого імперського дитинства — опущений якір човна, що лагідно гойдається в гавані, північну зорю незвіданого плавання в темряві. Синь була й залишилася у нього під шкірою — там її серед тіней паризького ресторану помітили уважні очі нервової пані; або ж у різкому світлі кімнати допитів завважив байдужий прислужник Сталіна.

Зелене. Орієнтальна Європа

Восени 1906 року ерцгерцог Штефан узяв свою родину в морську подорож із Лошині до Стамбула, щоб відвідати султана Османської імперії. Яхту зі щасливим Віллі на палубі він скерував на південь, до виходу в Адріатичне море. По дорозі йому з командою довелося дати відсіч піратському нападові. Це захопливе видовище мусило сподобатися Віллі та його братам. Коли стихло відлуння пострілів, їхній корабель плив уже Середземним морем, навколо Греції, через царство мітів.

Штефан кинув якір на грецькому острові Корфу, щоб відвідати палац, який побудували для цісареви Єлизавети. Палац цей звався Ахіллейон, на честь Ахіллеса, грецького героя легенди про Троянську війну. Ця війна почалася через те, що грецькі богині не могли дійти згоди, котра з них найкраща; історія ця добре пасувала Єлизаветі, життя якої минало у хвилюваннях щодо того, чи є вона з-поміж королев найпрекраснішою. Подібно до Єлизавети, Ахіллес теж був егоїстичним і примхливим. У Трої він вирішував, битися чи дутися у своєму наметі через першу-ліпшу дурничку. Саме ці легенди Єлизавета осучаснила, збудувавши палац на Корфу. Вона була однією з численних європейців, які переконали сучасних греків у тому, що ті є нащадками греків античних, тож і антична спадщина належить не лише Європі, але також особливим чином грецькій нації[45].

На Корфу Штефан розхвалив Єлизаветин палац. Стародавні греки для обох Габсбургів символізували витоки європейської цивілізації; свою родину вони вважали тієї цивілізації продовженням. Зі свого боку, Штефан був рицарем Ордену Золотого Руна — рицарського товариства, підпорядкованого Габсбургам і названого на честь грецького міту про Ясона та Аргонавтів. У тій давній оповіді Ясон зібрав найбільших героїв світу і в своєму човні Арго повів їх у подорож морем на схід — у пошуках чудодійного золотого руна. Середньовічні рицарі — члени Ордену, заснованого 1430 року, трактували Ясонову подорож як взірцеву для християнського хрестового походу. Вони присяглися захопити столицю Османів Стамбул і повернути її християнському світові. У сімдесятих роках шістнадцятого століття монарх Іспанії Філіп II Габсбург зібрав флот для того, щоб розбити Османську імперію на Середземному морі; для цього він побудував величний корабель і назвав його Арго. Османська імперія, яку на морі було — за такої символічності — подолано, залишилася для Габсбургів загрозою на суходолі. Її війська у 1683 році взяли