Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Я не мала жодного уявлення, коли Ян знову з'явиться. Мені було невідомо, як умовляти його повернути мене додому. Але я чомусь була впевнена, що можу повернутися. Має бути спосіб. Адже тут справжнісінька магія існує! А для неї не повинно бути нічого неможливого.

Але сама дорогу назад не знайду. Отже, поки єдине, що я маю зробити, так це не спалитись і не дати приводу супутникам щось запідозрити. А для цього треба хоча б речі Феліції розібрати, щоб мати уявлення про людину, в тілі якої я опинилася.

Я тільки зітхнула, з жахом дивлячись на кілька великих сумок, які якимось дивом не переламали хребет коня, і закотила рукави сорочки вище.

Перша сумка мене особливо не здивувала, там зберігався одяг. Двоє штанів, чотири сорочки, акуратно згорнутий чорний плащ з капюшоном, одна сукня та запасні чоботи. З усього цього мене порадував лише невеликий мішечок із спідньою білизною.

Слава богу, у цьому світі є спідня білизна!

Якби хтось дізнався, чому я тут радію, то пальцем би біля скроні покрутив.

Але я справді підбадьорилася від думки, що такий предмет гардеробу все ж таки існує. І виглядають труси цього світу не як парашути.

Не наші стрінги, звісно. Але дуже пристойні, невеликі та акуратні трусики.

Другим відкриттям для мене стали знайдені в сусідньому мішечку панчохи. Усього дві пари. І якщо перша виявилася настільки теплою, що в них і в сорокаградусний мороз можна від будівлі до будівлі добігти, то другі — тонкі, напівпрозорі, витончені... Я б сказала, капронові, але ні. Це був точно не капрон. Щось дивне, незвичайне… Але дуже приємне на дотик.

Мабуть, якщо затримаюся тут через Яна, поставлю питання, з чого роблять такі панчохи.

Закінчивши з одягом, я почала складати його назад і зіткнулася з несподіваною проблемою – речі назад залазити не хотіли. Сумка ніби зменшилася вдвічі і просто не могла вмістити стільки шмоток.

— Ну, привіт, приїхали, — прошипіла я, намагаючись вштовхнути все за допомогою грубої сили.

Але навіть валізу перед відпусткою закрити було у кілька разів простіше!

— І що з цього викинути? — зітхнула я, сівши на підлогу біля сумки.

Запізно подумала, що простіше було б розглядати речі на ліжку, але якщо вже почала огляд, то нефіг змінювати дислокацію.

Давай подумаємо логічно. Штани та сорочки потрібні, мало що. Плащ також зайвим не буде. Та й чоботи добрі, невідомо, де я ще зможу такі дістати. Хто ж знає, як тут справи з... шевцями? Чи хтось шиє взуття?

Рішення прийшло саме, коли я взяла в руки довгу пишну сукню кремового відтінку. Відкриті плечі, тонкі лямки з величезними намистинами,       нашивка по топу у формі об'ємних троянд і блискучий блискучий поділ.

— Ти правда це носила? — хмикнула я, з кожною миттю все більше вагаючись, що ця річ справді належала Феліції. А потім усміхнулася і прибрала його убік. — Ти, може, й носила. А я не буду.

Ось такою простою дією я змогла звільнити достатньо місця в сумці, щоб у ній помістилося все потрібне.

— Іноді треба проводити ревізію, — заспокоїла я своє сумління. І бахнула зверху щіпку чорного гумору. — Феліція точно не буде проти.

У другій сумці я знайшла якісь документи, папери із замовленнями, металеву печатку та… справжній раритет — чорну позолочену чорнильницю. Поруч із нею лежав білий футляр. Всередині якого виявилося дивовижне перо червоного кольору.

— І з чиєї дупи ти його висмикнула? — Прошепотіла я, розглядаючи інструмент.

Кінчик прикрашав срібний накiнечник, яким можна було писати акуратні слова. Ну… мабуть, можна. Пробувати я не поспішала.

А ось верхня частина навряд чи була пофарбована. Такий насичений червоний, що повільно переходить у бордо.

Краса!

Але поки що жодна з речей мені нічого не розповіла про особистість людини, якою я виявилася.

Вирішивши відкласти знайдені папери на потім, продовжила розбирати останню сумку. У неї я вже залазила, доки ми їхали. У ній і знайшла яблуко, яке врятувало мене від голодної смерті.

А крім нього там була така кількість баночок і флаконів, що голова йшла кругом.

Розкривши замок-засувку, я розкрила сумку ширше і провела пальцями по сітці, пришитій до внутрішньої сторони так, що вона утворювала величезну кількість кишеньок. У кожному з яких були одна чи дві пляшечки.

Вирішивши розібратися з ними пізніше, я почала оглядати головний відділ.

— То й що це у нас? — пробурмотіла я, витягаючи товсту книжку в коричневій обкладинці, яка лежала на якихось мішечках чи то з камінням, чи з піском.

Жодних назв чи позначок на ній не виявилося.

— Навіть у принцеси щось там про смарагдове озеро було написане на її книзі, — одними губами промовила я, відкриваючи томик.

Спочатку я подумала, що знайшла справжній скарб — щоденник чарівниці! Але потім виявилася страшенно розчарована. Бо замість душевних виливів на папері мені до рук потрапила…

— Книга магії?! — недовірливо вигукнула я, перегортаючи сторінки і намагаючись хоч щось розібрати.