Читати книгу - "Незбагненне серце, том 2, Ірина Вільде"

а бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть,

коли багрова плахта сонця кров у них роз’ятрить.

Пересічний читач буде це читати й, може, буде дивуватись цьому порівнянню, що, мовляв, сонце роз’ятрює буків, як червона плахта биків, які в люті скачуть, бо він буде собі думати, що сонце якраз розлінивлює людей, рослини і камінь. Рослини під впливом сонця стають ситі, аж нерухомі від того переситу. Безвладні, можна сказати. Вибраний читач теж нелегко дасть собі раду.

Цій строфі можна протиставити таку звичайну й просту з 1935 року:

Коли із яблуні зірвала Єва місяць,

у раї збунтувались буйногриві леви,

Адамові сини по світі розійшлися,

здвигаючи міста і тереми для Єви.

В цьому невибагливому формою вірші є глибока думка.

В збірці «Ротації» переважно поезії з 1936 року. Закінчується ця збірка таким мольовим акордом:

Хто ж потребує слів твоїх?

Чи той, що важить хліб і сіль,

чи той, що відсотки рахує,

чи той, що у безсонну ніч

бунтарські зазиви друкує,

чи той, кого гарячка палить

і з голоду запеклий вже,

чи той, що чорні тюрми валить,

чи той, що тюрми береже?

1938

І. КЕРНИЦЬКИЙ: «МІЙ СВІТ»

Перша збірка цього ж автора «Святоіванівські огні» блисла святоіванськими вогниками, не оставивши замітнішого сліду по собі, хіба що в душах тих, що читали ту збірку, вогники ті не погасли скоро. З приводу тої першої збірки про Івана Керницького говорилося ген пізніше, що він ще дуже молодий, що має талант і що пише «подібно» як Василь Ткачук.

Для пересічної публіки цього досить майже, щоб «знати» що-небудь про якогось письменника. Тим-то й про Керницького не писатимемо оцій пересічній публіці. Познайомимо його з вибраною нашою молодою читацькою громадою, яка на новий твір письменника дивиться як на прояв його душі, яка бачить в творі письменника цілий його світ. Все одно, уявний чи дійсний. А втім, у письменника уява з дійсністю занадто тісно сплітається, щоб могти розділити нарізно їх від себе.

«Мій світ» Керницького – це два оповідання: «Празник», «Смерть», фрагмент з дитячих споминів «За товаром» і пролог цієї ж назви, що ціла збірка. «За товаром» – це барвні, сонцем насичені картини, від яких так довго мило очам, як довго дивитись на них. Відійшовши, не почуваємо того, що щось з душі нашої осталося при них. «Мій світ», здається, це поетова душа, і тому, може... не треба було давати її до цієї збірки, щоб читав її хто не хотів, розумів або й ні і ще, може, міркував собі при тім, що «так само» писав про себе Лепкий, як хотів «квітки щастя», так само Стефаник, як прощався з мамою й ішов до міста. Такі речі, як «Мій світ», повинно писати тільки дуже близьким в альбом. Або записати їх у своїй душі і не втаємничувати більш нікого в них. «Празник» і «Смерть» – це зовсім «інакший» світ, і обличчя молодого письменника в ньому інакше.

Празник... «Дзвони гаморили, вишні відцвітали, з маєвих облаків трискав золотистий сміх на бляшані минталики, на хрестики, коралики, на медяникові серця, веселкою розмальовані...»

Гучний-бо празник у Красній Долині! У кума Пилипа не празник, а толока.

«По великій хаті запашний хлопець ходить з м’ятою попід боки». І тепер автор із зручністю режисера великої сцени приводить перед наші очі цілу галерею типів празникових гостей. Треба подивляти гостроту обсервації і великий божий дар вчутися в душу людини, що, хоч би та людина була близька і знайома нам, усе ж таки не є нами.

Для характеристики якогось типа Керницькому, як доброму карикатуристові, вистачає кількох ліній. Наприклад, «Славко не був простий хлоп-перевесло, але трохи панськуватий, мав три класи гімназії і три роки криміналу за політику, дриглів не їв дерев’яним цурупалом, тільки бляшаною ложкою, а м’ясиво – вилками і ножем». От вам і образ сільського півінтелігента. Ще на іншому місці натяк на те, що Славко агітує за «Відродженням», одно-два його речення з дискусії з сельробом – і образ викінчений, хоч посилай на малярський конкурс.

Як же добре схоплений дует між сільською моторухою Ганусею, що то і перша «аматорка» в селі, і сопраном на хорах співає, і це, і тамте, та валкуватим, неповоротним психічно й фізично її женихом Петром. Дівчина щебече та й щебече, а його рясний піт обливає, що їй відповісти на те все.

«Був майже в розпуці, бо не знав, як і що промовити до цеї щебетушки. Він ніде не був записаний, і не виступав, і нікуди не виїздив, хіба з обірником у поле або по дрова до лісу, ну та й до млина з мливом або у п’ятницю на торг».

У цій первісній, глухій душі відзиваються акорди, яких він сам вловити не може. Як же ж розкаже він дівчині про те, що «він дуже любить іти з кіньми на ніч, як там дише медяними пахощами конюшина...» А врешті, «до конини скорше промовиш, як до баби». Незвичайно цікавий психологічний момент, як у цім валкуватім парубці пробуджується почуття солідарності з своїми односельчанами, з якими він до того часу не хотів нічого спільного мати, маючи себе за щось краще від них.

Оповідання «Смерть» признала офіційна критика за найкраще з цілої збірки. Воно справді майстерне, коли йде про психологію і тонкість обсервації. Стара вуйна Дубасиха не може вмерти, хоч ціле довкілля чекає на її смерть. Іде дипломатична, о, ще яка ди-пломатична гра між синами Дубасихи, тими десь аж з-над російської границі, і приймаком Сенем за запис. Вуйна знає Сеневі думки. Сень знає, що вуйна читає його думки, і аж корчиться під вуйниним поглядом, але назверх масненький і добрий. Сини теж чекають на мамину смерть, а вона грається ними всіма, як кітка мишкою.

«Вуйна лежала навзнак, мов нежива, а від її загостреного та як би різьбленого з воску обличчя лягала на стіну якась хижа яструбача тінь...

Нараз звелася, сіла на постелі та повела притомним, діловитим поглядом по хаті. Всі три ґазди, як на команду, посхапувались з лави, насторожились і подалися наперед, як би чаїлися до скоку. У кожного на очах й устах повис німий запит: ну?? Може, вона тепер щось скаже? В світлиці стало тихо-тихо, хоч маком сій. Навіть обвагітніле від ниток веретено заперестало