Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

Ми їздили на Ольшанський цвинтар. Тоді тут лежав Олександр Олесь. Тут поховані вояки Армії УНР і ще один дивовижний український поет Юрій Дараган, до речі, теж старшина армії УНР. Поруч Спиридон Черкасенко... Ольшанський цвинтар та автор «Казки старого млина» згодом несподівано зринуть у моєму романі «Ключ».

Ми обідали в крутому ресторані, запивали смажену качку темним, як ніч, чеським пивом, і Микола Миколович раптом мене попросив, щоб я не гнівався на його дружину. Вона дуже помислива та обачна, — пояснив він. — Тут, на еміграції, ми всі такі. Життя навчило. Так, у вас там нині перебудова, гласність і таке інше, але ми ніколи не вірили совітам... І ніколи б не прийняли у своєму домі чужу людину, якби не рекомендація Ярослава Павуляка.

Ось так. У культурному слов’янському світі ім’я Павуляка вже тоді було еталоном честі.

Через багато літ ми зустрілися в Києві. Я знав, що Ярослав повернувся в Україну, живе в Тернополі, втретє одружений, видав два метелики поезії — «Блудний лебідь» і «Могили на конях». Син мого тернопільського товариша Івана Басюка, малий Ромко, запитав у поета: «Вуйку Ярославе, а як то може так бути — могили на конях?» На що вуйко Ярослав відповів: «Не знаю. Треба спитати у Бога». Він і справді не знав. Бо цього не знає ніхто. Ніхто не відає, звідки являються ті слова. Колись Микола Вінграновський, якого Павуляк так любив, розповідав, що іноді напишуться такі слова, що й самому не віриться, що вони є. Тоді, каже, відійду, походжу трохи і з острахом підступаю до письмового столу, зиркаю, чи вони й справді є, ті слова, чи не щезли? Є, є, є!!!

Павуляка знали й високо цінували в богемних поетичних колах. Ми говорили про нього з Ігорем Римаруком, Іваном Малковичем, Василем Герасим’юком, Тарасом Федюком... Вболівали за Ярослава, коли його номінували на Шевченківську премію. Але зустрілися ми трохи раніше. Це було в Спілці письменників, де відбувалося якесь велелюдне зібрання, куди з’їхалося чимало літературної братії. Не пам’ятаю, що то було. Може, якийсь з’їзд, може, презентація письменників Тернопілля. Але сі здибали ми з Ярославом не в залі, не в кулуарах, не біля трибуни, а на крутих східцях, що вели до підвалу, в якому містився наш спілчанський шинок «Еней». Від наших зустрічей у Братиславі минуло два десятиліття. Ми вже були не ті. Глибока печать утоми лежала на поетові. Він пережив інсульт, тяжку операцію. Де й поділася ота колишня ексцентричність, рвійність. Сади, які цвіли під його очима, розгубили свої пелюстки. Усміхнені кутики вуст стали печальними зморшками. Як на гріх, «Еней» чомусь був зачинений. Будеш? — Ярослав дістав із сумки пляшку домашньої паленки, і ми всілися просто на східцях. Не буду брехати, я не пам’ятаю, про що ми тоді говорили. Мабуть, більше мовчали. Дивилися один на одного, як колись у «Стодолі», пили міцну паленку й мовчали про все на світі. Хто ж міг знати, що це наша остання зустріч?

А цього року я поїхав у Настасів. Центр поетового всесвіту. Знайшов там його могилу. Красивий пам’ятник. І чотири рядки Павуляка, які стали йому епітафією:

Лежить поет, а біля нього

Лягло усе його майно —

Крута, непройдена дорога

І лебедине знамено.

І все-таки дорога пройдена. Велика крута дорога. Увесь час, увесь вік під гору, під гору, під гору... На цій дорозі я бачу сліди шин від велосипеда, на якому Славко ще юнаком їздив у трощу над Стрипою. Я теж сюди прийду після нього аж через півсторіччя, щоб написати роман про УПА. А він про ті події розпитував у людей ще в 60-х роках. А ще я бачу на цій дорозі, виструганій із крутого дерева, як мчить на коні неймовірної краси квітка. Квітка на коні. Як таке може бути, вуйку Ярославе?

Треба спитати у Бога.

Але ж Бог розмовляє лише з поетами.

Священнослужитель

Дві слові про Ігоря Римарука

Ми з ним сиділи на рибальському містку в моїй Хлипнівці, себто на Гнилому Тікичі, а зовсім неподалік чипів у човні над вудками старий рибалка Никандрович (чомусь усі називали його ось так, лише по батькові, тому я не знаю навіть його імені), і той Никандрович час від часу поглядав на мого товариша з більшою цікавістю, аніж на поплавці. Старий не був затурканим дідом, свого часу він обіймав посаду начальника шахти в сусідньому містечку Ватутіному, а вийшовши на пенсію, купив хатину в «курортній» Хлипнівці. У селі подейкували, що він у свої вісімдесят з гаком літ десь тяжко закохався і, стративши тяму, пише любовні вірші. Такий собі місцевий Петрарка. Тому на якусь мить мені майнула макоцвітна думка, чи він часом не впізнав поета Римарука і тепер не наважується перепитати, чи це він, чи ні. Але навряд. Для Никандровича, мабуть, незвичною була Ігорева богемна зовнішність — зібраний у кіску довжелезний чуб, вуса, борідка, масивні окуляри. І все-таки видно було з усього, що старий Петрарка хоче щось запитати, але не наважується. Він таки поставить своє каверзне запитання, та тільки тоді, коли Ігор піде до мосяжних сосон і зелених дубів, а я залишуся на містку сам.

Дуже непросто говорити про поета-товариша, з яким ти з’їв не один пуд солі, ще більше випив, пройшов Крим і Рим (Рим, рима, римар, Римарук), але я, твердоголовий, як мій отаман Чорний Ворон, так і не збагнув його сповна. Не збагнув — це насамперед про Римарукову поезію: закодовану, зашифровану, смисли якої часто заховані за сімома печатями алюзій, ледь уловимих асоціацій, зухвалих метафор, ремінісценцій. А ще додаймо сюди загадки чисел, глибину євангельських сенсів, витончену іронію та неоднозначність підтекстів. Його вірші іноді скидаються на якийсь священний тайнопис, призначений лише вибраним, а тому я не дуже вірю багатьом шанувальникам Римарука, що начебто вільно й безпечно плавають у бермудському трикутнику його поетичних ґрипсів (таємні записки в мережі ОУН-УПА). Радше пристану на думку, що вони сприймають ці вірші, як літургію латиною, коли впадаєш у стан благоговіння, не розуміючи