Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

Двома червоними прапорцями відмічені місця, де краплі її крові забризкали рослини.

Жовті позначки ведуть до ще одного дерева, на яке спиралася Джуніпер. Дивно: відбиток розташований на дереві з боку дороги, а не з боку лісових хащ, де, як я розумію, вона вперше наткнулася на ведмедя.

Набагато довша доріжка з жовтих стрічок веде далі, вгору. Я простую стежиною, намагаючись не наступити на червоні прапорці, сховані під колодами чи кущами.

Роблю черговий крок і раптом застигаю на місці. Не через звук — принаймні не через той, який мені чути.

Стара частина нашого мозку й досі пов’язана з атрофованими або щезлими органами чуття.

Зі мною таке вже траплялося.

Уперше це сталося, коли мені було чотирнадцять. Тоді ми з вітчимом подалися у похід західним Техасом. Час від часу я зупинявся, відчуваючи якусь непевність. Девіс мовчав.

Коли ми повернулися до табору, він спитав, чи не здалася мені прогулянка дивною. Я відповів, що здалася, проте не зміг пояснити чому.

Він із розумінням кивнув і дістав з вантажівки рушницю.

— Ходімо.

Ми пройшли з милю тією самою стежкою й зупинилися у точці, де я вперше спостеріг це дивне відчуття. Я дивився, як вітчим мружиться й обстежує навколишню територію. Ось його увагу привернула велика брила. Він завернув за неї, я слідом. Девіс присів і знаком звелів мені зробити те саме, а тоді вказав на купку грязюки.

Там виднілася лапа, більша за мій кулак. Лапа пуми — я бачив її на фото в мисливському путівнику.

Саме її присутність ми обоє й відчули.

— А як ми дізналися? — спитав я.

— Можливо, відчули запах іншого м’ясоїда. А може, й почули її. Головне — вона знала про нашу присутність значно раніше.

Потім мені ще не раз доводилося собі про це нагадувати. Це дозволяло думкам охолонути.

Цієї миті я відчуваю, що не сам. Як побіжу — дам зрозуміти, що я налякана жертва. А поведуся надто зухвало — стану конкурентом за територію.

Найкраще — не втрачати пильності. Я засовую руку в рюкзак і дістаю балончик перцевого спрею.

Переді мною ще одна доріжка з жовтих стрічок. Рушивши нею, я дістануся місця, де ведмідь уперше напав на Джуніпер.

Хоч я й бачив мертвого ведмедя, зовсім не факт, що Джуніпер убив саме цей звір. Ведмеді й блискавки поводяться, як їм заманеться, і, як захочуть, можуть влучити в одне й те ж саме місце, хай би що там не казали фахівці.

Слід обережно вертатися назад, на дорогу.

Та в голові досі хаос.

А я хочу порядку.

Затиснувши в руці «Мейс»[6], я продовжую підніматися схилом.

Кожен шерех, кожна хвилина затишшя змушують мене зупинятись і обстежувати все навколо.

Хижаків, що скрадалися б поміж деревами, не видно. Та це не означає, що їх там нема.

Я дістаюся останньої жовтої позначки й помічаю встромлений у землю червоний прапорець.

Уся земля вкрита сосновими голками, та я одразу розумію, що в цьому місці ґрунт відрізняється.

Він просякнутий кров’ю.

Розділ 15

Останній прихисток

Коли я дивлюся на темну пляму на землі, у мене в голові зринає жахлива картина. Як із плямами Роршаха, коли мозок метається між асоціаціями — я думаю про янгола на снігу.

Тут на землі Джуніпер борсалася, нестямно сіпаючись і стікаючи кров’ю.

Вона відбивалася від ведмедя? Намагалася вилізти з-під нього?

Мене вражає той факт, що їй стало сил звестися на ноги і спуститися вниз.

А як би зреагував я? Запанікував би? Закляк би на місці?

Джуніпер діяла як справжній боєць. Хоробра дівчина, яка не здалася, аж доки тіло фізично не втратило здатність функціонувати далі.

Коли я працював парамедиком, то чув про людей, що помирали від найпростіших ран. Інші ж виживали у випадках, що зазвичай стають фатальними. Життєво важливі органи й артерії мають значення, але не менше важить і воля до життя.

Поміж дерев чути шурхіт. Я встаю і повільно повертаюся, вдивляючись у ліс.

Область мого зору, натренована виокремлювати зв’язки, зв’язків не помічає.

У радіусі двадцяти ярдів зараз може скрадатися з десяток тварин, від ведмедів до мишей, і я жодної не помічу.

Зосереджений, хоч і наляканий, я знову схиляюся над кривавою плямою й намагаюся розібратися.

Що привело сюди Джуніпер і ведмедя?

Він її переслідував?

Чи натрапив випадково?

А може, вона необачно пішла за ним? Справжня дурість — не один ідіот через це загинув.

Я знову підводжуся і дивлюся згори вниз. Мені трапилися чимало жовтих та червоних відміток, проте не інших кольорів.

А як щодо її рюкзака та черевиків? У поліції є якісь особливі стрічки, щоб позначати речі жертви?

Важко уявити, щоб Джуніпер зайшла так глибоко в ліс бодай без пляшки води — хай навіть вона просто прогулювалася від автомайстерні до мотелю.

І все ж мені важко уявити, що могло її завести аж сюди. Тут нема ні озер, ні ставків. Найбільша водойма — це калюжа її крові.

Тут навіть немає гнилих колод, де б ведмідь міг чимось підживитися.

Здається, що і Джуніпер, і ведмідь опинилися тут випадково.

Ведмежі території можуть простягатися на багато миль. Може, він просто брів своїми звичними стежками?

Правду кажучи, про ведмедів мені відомо небагато. Я стою серед лісу й обмірковую поведінку двох істот, кожну з яких заледве знаю.

Вухо вловлює звук тріскоту гілки. Я розвертаюся до порожнього лісу. Затамовую віддих і завмираю, чекаючи наступного поруху.

Я певен, що повернувся у правильному напрямку. Просто не бачу, що стало джерелом звуку.

Вся моя увага зосереджена на невеличкій місцині, де майже впритул стоять два дерева.

Там щось є.

Певно, що найкращий план дій — обережний відступ. Тримаючи напоготові перцевий спрей, я, не відводячи погляду, роблю крок назад. І ще один.

Щось коле мене в щиколотку. Я рефлекторно сіпаюсь і падаю.

Вдаряюся спиною об землю, мені забиває дух. Голова гупається об камінь, і в кутиках очей темніє, як у старому телевізорі.

Я силкуюся не втратити свідомість.

Тріщить гілка, лісом щось рухається.

Рухається до мене...

Я намагаюся дістати перцевий спрей, проте заледве можу підняти порожню руку.

Зусилля потребує забагато крові, і я розчиняюся поміж темних пальців непритомності.

Останнє, що я відчуваю — це запах крові.

Потилицею стікає тепла цівка, проте ця кров — не