Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

— А що з конвертами? — запитав Вістінґ. — Вони щось дали?

Стіллер вийняв з теки ще дві фотокопії.

— Дуже вигадливо заадресовані.

Обидва білі конверти були заклеєні спеціальними адресними наліпками.

— Це адреса фірми Кроґа. Відправники вирізали її з телефонних каталогів.

Вістінґ узяв одну з фотокопій і роздивлявся її на світло.

— Як бачите, обидва конверти проштамповані місцевою поштою, — розповідав Стіллер. — Слідчі об’їздили весь регіон, перевіряючи телефонні будки. Один каталог з вирваною сторінкою на літеру «К» знайшли на Валлермюрене, другого розшукати не пощастило.

— Відбитки? — втрутився Гаммер. — їх багато в телефонному каталозі, і на конверті, і на самій будці. Три відбитки з каталогу дали збіг з місцевими дрібними злодюжками. Ми їх перевірили. Один з відбитків на конверті належав службовцеві фірми, відповідальному за пошту.

— Де саме знайшли відбитки пальців Мартіна Гауґена? — запитав Вістінґ, знову беручи до рук один з листів. — На самому аркуші чи на газетних вирізках?

Стіллер усміхнувся. Йому імпонувала здатність літнього слідчого миттєво вибирати найсуттєвіші моменти в справі.

— На вирізках. У трьох місцях першого листа. Другий лист без жодних відбитків.

Стіллер виклав нову фотокопію того листа, з ляпками й плямами після хімічних процесів, яким він піддавався. У трьох місцях виднілися відмітки простим олівцем, там, де були знайдені фрагменти відбитка пальця. Над «дія» в імені «Надія», на закінченні слова «мільйонів» і над двома останніми літерами підпису в слові «пантери».

— Це може означати, що Мартін читав цю газету, але не обов’язково вирізав і наклеював текст, — підсумував Гаммер.

Стіллер кивнув.

— Якби мали неспростовний доказ його причетності до листа, то вже заарештували б. Ми обрали обережніший шлях.

Він знову втупився у Вістінґа. Намагався пом’якшити погляд. Навіть поза межами місцевої поліцейської управи було відомо про майже приятельські стосунки між Вістінґом та чоловіком, у якого двадцять чотири роки тому загадково пропала дружина. Така майже дружба дивувала Стіллера. У Вістінґа понад тридцятирічний досвід роботи в поліції. Це мало б його навчити розумітися на людях. Якщо він, засліплений дружбою з Мартіном Гауґеном, не збагнув, що той чоловік живе у брехні, то сигнал тривожний. Треба було б сказати про це вголос, проте Стіллер стримався. Не годиться починати, вочевидь, тривалу співпрацю з непорозуміння. А якщо він ще й мав намір спонукати Вістінґа робити те, чого від нього хотів, то треба тримати себе в руках.

— Нам потрібна твоя допомога, — сказав він натомість. — Тобі не треба шукати до нього підходів. Ти вже й так достатньо з ним близький.

Вістінґ виклав руки на стіл, переплів пальці. Стіллер не відчував спротиву в його поведінці, навпаки, професійне розуміння, підкреслене коротким кивком.

— Але є одна проблема, — промовив Вістінґ. — Мартін Гауґен зник.

10

Адріан Стіллер мусив зізнатися самому собі, що такого повороту не сподівався. Уявляв собі які хоч сценарії подальшого розвитку подій, коли місцеві слідчі ознайомляться зі справою, але такого — ніколи в світі. Він мов прикипів до місця, дивлячись, як решта за столом здивовано обернулися до Вістінґа. Хай собі самі розпитують, що ж там трапилося.

Вістінґ глянув на настінний календар.

— Катаріна Гауґен зникла 10 жовтня двадцять чотири роки тому, — почав він. — Так склалося, що відтоді я провідував його цього дня щороку. Мені здається, він цінував мою увагу. Щоразу чекав на мене з кавою і тортом. Вчора я не застав його вдома.

— Може, забув? — висловив припущення Стіллер.

— Але й на роботі його теж не було, — розповідав Вістінґ далі. — Я намагався додзвонитися до нього, та він не брав телефона, а тепер, здається, сіла батарея. Вчора я кілька разів заїжджав до нього додому, спробував зателефонувати й сьогодні вранці. Мартін Гауґен зник.

— У поліцейських зведеннях перевіряв? — запитав Гаммер.

— Там нічого немає, — кивнув Вістінґ. — У лікарнях — теж.

Крістіне Тііс обернулася до Стіллера.

— Він міг якось довідатися про відбитки пальців і поновлення справи? Може, втік?

Стіллер похитав головою.

— Це внутрішня справа «групи ДН», — відповів він і звернувся до Вістінґа: — Його вже оголосили в розшук?

Вільям Вістінґ заперечно похитав головою.

— У нього немає нікого з близьких родичів.

Стіллер двічі клацнув кульковою ручкою. Першої миті він подумав, що зникнення Гауґена створить додаткові труднощі, але тепер йому спало на думку, що, навпаки, відкриє більше можливостей. Зникнення Мартіна Гауґена дозволить цілком легально обшукати його дім. Офіційно — задля пошуку підказок, куди він міг подітися, та водночас можна було, не висуваючи підозри, понишпорити, чи не знайдеться доказів його причетності до викрадення Надії Кроґ. Сумнівно, що їм пощастить хоч щось знайти через стільки років, однак спроба була варта спроби.

— Ви повинні офіційно подати його в розшук, — звернувся Стіллер до Крістіне Тііс, бо це було в її компетенції як поліцейського прокурора.

Крістіне кивнула.

— «Справа Кроґ» зачекає, доки з’ясується місце перебування Мартіна Гауґена й чому він зник, — сказала вона.

Вістінґ згорнув свого нотатника, показуючи тим, що він готовий полишити нараду.

— Я відкрию кримінальне провадження, — сказав він і обернувся до Гаммера. — Можеш відстежити його телефон?

— Звичайно.

Гаммер записав номер телефону.

— Крістіне забезпечить тобі кабінет, — обернувся Вістінґ до Стіллера. — Скидається на те, що ти затримаєшся тут на кілька днів.

— Хто поїде до нього додому? — запитав Стіллер.

Вільям Вістінґ допитливо глянув на нього.

— Я так розумію, що ти хотів поїхати з нами? Виїжджаємо за чверть години…

11

Вістінґ зміг нарешті сісти за кермо аж через двадцять п’ять хвилин. Офіційно подавши Мартіна Гауґена в розшук, він ще скоренько наґуґлив інформації про Адріана Стіллера. Хотів знати, що за людиною був цей слідчий з Кріпоса, Головного управління поліції, і чим він займався раніше. Щось було в ньому жорстке, шкарубке. Він намагався поводитись коректно, і від того здавався надто стриманим, хоча водночас був доволі приємним та доброзичливим. Загальне враження — людина, яка не щира до кінця.

У поліційній базі даних інформації знайшлося небагато. Адріан Стіллер, 36 років, народився в Оппеґарді, тепер мешкав у районі Осло — Ґрюннерльокка, на вулиці Сайльдюксґата. Неодружений, співмешканки теж не мав. Історія зміни адрес показала, що багато років він провів у Південній Африці, потрапив туди підлітком, а додому повернувся двадцятирічним юнаком. Можливо, золотисто-брунатний колір його шкіри родом саме з Африки.

Внутрішня поліцейська мережа мала лише стандартні дані. Ім’я Стіллера з’являлося здебільшого у списках учасників різноманітних післядипломних курсів. Своєю спеціалізацією він обрав техніку ведення допиту й керівництво розслідуванням. Найновіше оновлення інформації стосувалося початку