Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Адріан Стіллер, перш ніж пристебнутися паском безпеки, трохи відсунув назад сидіння.
— Він живе за п’ять хвилин їзди від центру, — сказав Вістінґ, виїжджаючи з заднього подвір’я поліційної управи.
Стіллер кивнув, ніби це було йому відомо. Може, й справді, було відомо. Мабуть, прочитав купу матеріалів про Мартіна Гауґена перед своїм приїздом сюди. Можливо, навіть покрутився поблизу Кляйвера. Вістінґ, якби хотів більше пізнати свого підозрюваного, саме так і вчинив би на його місці.
— Ти вже там бував? — запитав Вістінґ. — Заїжджав до його будинку?
— Лише вивчив карту.
Вістінґ глипнув скоса на Стіллера. Не про те він його запитував. Але йому ніколи було розвивати тему, бо ззаду його обганяв автофургон, і Вістінґ зманеврував праворуч, щоб його пропустити.
— Кабінет уже виділили?
Адріан Стіллер кивнув.
— Я хотів пополудні ближче ознайомитися з документами в «справі Катаріни», — сказав він. — Але секретарка не знайшла їх у вашому внутрішньому архіві. Не знаєш, бува, де вони зберігаються?
— Там було три картонні коробки, — ухильно відповів Вістінґ. — Я подбаю, щоб вони потрапили до тебе.
Світлофор на перехресті зі Ставерсваєн перемкнувся на червоне світло. Вістінґ зупинився. «Двірники» зганяли дощ з лобового скла. Пішохідним переходом перед ними пройшла зграйка дошкільнят у ґумачках і жовтих світло-відбивних камізельках.
— Маєш копію «справи Кроґ»? — запитав Вістінґ. — Я хотів би переглянути.
— Вона є в електронному варіанті, — відповів Стіллер. — Зможеш подивитися в себе на комп’ютері. Я поклопочуся, щоб ти отримав доступ до матеріалів.
На світлофорі загорілося зелене світло. Вістінґ рушив. Вони мовчали аж до виїзду з міста.
Адріан Стіллер випростався на пасажирському місці.
— Який він?
— Мартін Гауґен?
— Так.
Вістінґ задумався.
— Тихий.
— У тихому болоті чорти водяться, — завважив Стіллер.
— Скоріше навіть стриманий, — додав Вістінґ. — Відлюдькуватий. Здається, його досі мучать давні спогади. І водночас він приязний.
— Стриманий і приязний?
Вістінґ кивнув.
— Кращий опис годі придумати. Ніколи не спадало на думку — чому?
Вістінґ, зустрічаючись з Мартіном Гауґеном, часто замислювався про його двоїсту особистість, але хай Адріан Стіллер сам висновує свої висновки.
— Він щось приховує, — без тіні сумніву в голосі сказав Стіллер. — Намагається щось згладити ввічливістю і приязню.
— Мартін непроста людина, — відповів Вістінґ, не погоджуючись зі Стіллером, але й не суперечачи йому.
Сніп води з-під коліс зустрічного авта заляпав лобове скло. Тієї миті задзвонив мобільний. Вістінґ сповільнив хід, упевнився у дзеркалі заднього виду, що його ніхто не наздоганяє, і відповів на виклик.
То був Нільс Гаммер. Голос на гучному зв’язку виповнив салон авта.
— Де ви є? — запитав він.
— Під’їжджаємо.
Вістінґ звернув на доріжку, яка вела до будинку Мартіна Гауґена.
— Я відстежував його телефон. Він у себе вдома, на Кляйверваєн.
Вістінґ здивувався, бо багато разів телефонував Мартінові.
— Коли востаннє телефон був активний.
— Він і зараз активний. Щоб визначити схему його пересувань за останні дні, займе трохи часу, але телефонний оператор відстежував місце перебування мобільного в реальному часі. Телефон у будинку або десь неподалік.
— То ти кажеш, що він увімкнений?
— Необов’язково, проте підключений до телекомунікаційної мережі.
Авто застрибало по нерівній гравійній дорозі. Дощ неодмінно змив сліди протекторів, якщо тут побували інші автомобілі.
— ОК, дякую, — Вістінґ поклав слухавку.
Вони завернули на порожнє подвір’я. Вістінґ трохи постояв з увімкненим двигуном. Будинок мав такий самий пустельний вигляд, як і ввечері напередодні. Чи, може, таки щось змінилося? З його місця видно було світло у витяжці над кухонною плитою. Вістінґ не міг сказати напевне, але світла над плитою вчора не пригадував.
Він відчинив дверцята й вийшов. Адріан Стіллер теж вийшов з іншого боку авта. Дощ трохи стих, але зовсім ущухати не збирався.
— Дім мав такий самий вигляд і двадцять чотири роки тому? — запитав Стіллер, опершись на відчинені дверцята.
— Більш-менш, — кивнув Вістінґ.
Він ступив кілька кроків у бік гаража. Перед воротами гаража начеб можна було розрізнити свіжі сліди коліс.
Тієї миті вхідні двері відчинилися, і на поріг вийшов Мартін Гауґен. Кішка ластилася йому до ніг.
— Привіт!
Мартін перевів погляд з Вістінґа на Стіллера.
Вістінґ мовчки кивнув у відповідь.
— Ми просто так заїхали. Хотіли подивитися, чи ти вдома.
— Я був кілька днів у літньому будиночку, — пояснив Мартін Гауґен. — Хотів полатати дах, бо протікає.
— А я приїжджав учора.
— Бачив, що ти дзвонив. Зайдете?
Вістінґ похитав головою.
— Ми лише на хвилинку зазирнули, — сказав він і рушив до авта. — Заїду ближче до вечора, якщо ти не проти.
— Чудово! Я нікуди не вибираюся.
Адріан сів на своє місце й хряснув дверцятами. Вістінґ невизначено змахнув рукою на прощання і сів за кермо. Мартін Гауґен якийсь час постояв у дверях, а тоді зайшов досередини, залишивши кішку надворі під дощем.
12
Коли Вістінґ виїжджав на асфальт, ворота гаража в садибі навпроти посунули догори, відчиняючись.
— Стайнар Вассвік, — сказав він, вітаючись з чоловіком, який стояв на порозі гаража з масною від оливи ганчіркою у руках. — Коли читатимеш справу, тобі трапиться його ім’я. Тоді він теж мешкав тут.
— Алібі має?
Вістінґ похитав головою.
— Проблема в тому, що ми не знаємо, коли точно пропала Катаріна. Та, за нашими підрахунками, Вассвік останній, хто бачив її живою. За два дні він поїхав у в’язницю відбувати покарання за насильство. Відсидів три роки.
Адріан Стіллер вийняв з кишені пакетик льодяників, надірвав кутик, витрусив один собі на долоню, а тоді поклав до рота.
— Розкажи про літній будиночок, — попросив він, кладучи пакетик назад до кишені.
Вістінґ зрозумів, куди хилить Стіллер, але, про всяк випадок, перепитав.
— Гауґена?
Стіллер кивнув.
— Він у Бамбле, на межі з Шіеном, за годину їзди звідси. Типова стара хатина гюсмана.[2] Доволі пустельне місце посеред лісу. Без води й світла. Його побудував Мартіновий дід десь у п’ятдесятих роках.
— Ви ж, звісно, його перевіряли?
— Так, але не було ніяких підстав підозрювати, що Катаріна там переховувалася. Вона не любила тієї місцини. До того ж, її авто й мотоцикл стояли вдома, на подвір’ї. Щоб дістатися хатини, треба проїхати ще кілька кілометрів лісовою дорогою за шлагбаумом, а потім з чверть години підніматися пішки. Ключ від хати і від шлагбаума лежав у шухляді вдома.
— Але ви там таки побували?
— Під час пошукової операції — ні, проте бував там кілька разів з Мартіном Гауґеном на риболовлі.
Почувся хрускіт, то Стіллер розгриз льодяник.
— Місце годиться для
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст», після закриття браузера.