Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст 📚 - Українською

Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Код Катаріни" автора Йорн Лієр Хорст. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 80
Перейти на сторінку:
його роботи в новоствореній «групі ДН». Вістінґ, як виявилося, знав у цій групі багатьох досвідчених фахівців, і йому було дивно, що вони відважилися доручити розслідування справи нікому не відомому новачкові.

Адріан Стіллер, перш ніж пристебнутися паском безпеки, трохи відсунув назад сидіння.

— Він живе за п’ять хвилин їзди від центру, — сказав Вістінґ, виїжджаючи з заднього подвір’я поліційної управи.

Стіллер кивнув, ніби це було йому відомо. Може, й справді, було відомо. Мабуть, прочитав купу матеріалів про Мартіна Гауґена перед своїм приїздом сюди. Можливо, навіть покрутився поблизу Кляйвера. Вістінґ, якби хотів більше пізнати свого підозрюваного, саме так і вчинив би на його місці.

— Ти вже там бував? — запитав Вістінґ. — Заїжджав до його будинку?

— Лише вивчив карту.

Вістінґ глипнув скоса на Стіллера. Не про те він його запитував. Але йому ніколи було розвивати тему, бо ззаду його обганяв автофургон, і Вістінґ зманеврував праворуч, щоб його пропустити.

— Кабінет уже виділили?

Адріан Стіллер кивнув.

— Я хотів пополудні ближче ознайомитися з документами в «справі Катаріни», — сказав він. — Але секретарка не знайшла їх у вашому внутрішньому архіві. Не знаєш, бува, де вони зберігаються?

— Там було три картонні коробки, — ухильно відповів Вістінґ. — Я подбаю, щоб вони потрапили до тебе.

Світлофор на перехресті зі Ставерсваєн перемкнувся на червоне світло. Вістінґ зупинився. «Двірники» зганяли дощ з лобового скла. Пішохідним переходом перед ними пройшла зграйка дошкільнят у ґумачках і жовтих світло-відбивних камізельках.

— Маєш копію «справи Кроґ»? — запитав Вістінґ. — Я хотів би переглянути.

— Вона є в електронному варіанті, — відповів Стіллер. — Зможеш подивитися в себе на комп’ютері. Я поклопочуся, щоб ти отримав доступ до матеріалів.

На світлофорі загорілося зелене світло. Вістінґ рушив. Вони мовчали аж до виїзду з міста.

Адріан Стіллер випростався на пасажирському місці.

— Який він?

— Мартін Гауґен?

— Так.

Вістінґ задумався.

— Тихий.

— У тихому болоті чорти водяться, — завважив Стіллер.

— Скоріше навіть стриманий, — додав Вістінґ. — Відлюдькуватий. Здається, його досі мучать давні спогади. І водночас він приязний.

— Стриманий і приязний?

Вістінґ кивнув.

— Кращий опис годі придумати. Ніколи не спадало на думку — чому?

Вістінґ, зустрічаючись з Мартіном Гауґеном, часто замислювався про його двоїсту особистість, але хай Адріан Стіллер сам висновує свої висновки.

— Він щось приховує, — без тіні сумніву в голосі сказав Стіллер. — Намагається щось згладити ввічливістю і приязню.

— Мартін непроста людина, — відповів Вістінґ, не погоджуючись зі Стіллером, але й не суперечачи йому.

Сніп води з-під коліс зустрічного авта заляпав лобове скло. Тієї миті задзвонив мобільний. Вістінґ сповільнив хід, упевнився у дзеркалі заднього виду, що його ніхто не наздоганяє, і відповів на виклик.

То був Нільс Гаммер. Голос на гучному зв’язку виповнив салон авта.

— Де ви є? — запитав він.

— Під’їжджаємо.

Вістінґ звернув на доріжку, яка вела до будинку Мартіна Гауґена.

— Я відстежував його телефон. Він у себе вдома, на Кляйверваєн.

Вістінґ здивувався, бо багато разів телефонував Мартінові.

— Коли востаннє телефон був активний.

— Він і зараз активний. Щоб визначити схему його пересувань за останні дні, займе трохи часу, але телефонний оператор відстежував місце перебування мобільного в реальному часі. Телефон у будинку або десь неподалік.

— То ти кажеш, що він увімкнений?

— Необов’язково, проте підключений до телекомунікаційної мережі.

Авто застрибало по нерівній гравійній дорозі. Дощ неодмінно змив сліди протекторів, якщо тут побували інші автомобілі.

— ОК, дякую, — Вістінґ поклав слухавку.

Вони завернули на порожнє подвір’я. Вістінґ трохи постояв з увімкненим двигуном. Будинок мав такий самий пустельний вигляд, як і ввечері напередодні. Чи, може, таки щось змінилося? З його місця видно було світло у витяжці над кухонною плитою. Вістінґ не міг сказати напевне, але світла над плитою вчора не пригадував.

Він відчинив дверцята й вийшов. Адріан Стіллер теж вийшов з іншого боку авта. Дощ трохи стих, але зовсім ущухати не збирався.

— Дім мав такий самий вигляд і двадцять чотири роки тому? — запитав Стіллер, опершись на відчинені дверцята.

— Більш-менш, — кивнув Вістінґ.

Він ступив кілька кроків у бік гаража. Перед воротами гаража начеб можна було розрізнити свіжі сліди коліс.

Тієї миті вхідні двері відчинилися, і на поріг вийшов Мартін Гауґен. Кішка ластилася йому до ніг.

— Привіт!

Мартін перевів погляд з Вістінґа на Стіллера.

Вістінґ мовчки кивнув у відповідь.

— Ми просто так заїхали. Хотіли подивитися, чи ти вдома.

— Я був кілька днів у літньому будиночку, — пояснив Мартін Гауґен. — Хотів полатати дах, бо протікає.

— А я приїжджав учора.

— Бачив, що ти дзвонив. Зайдете?

Вістінґ похитав головою.

— Ми лише на хвилинку зазирнули, — сказав він і рушив до авта. — Заїду ближче до вечора, якщо ти не проти.

— Чудово! Я нікуди не вибираюся.

Адріан сів на своє місце й хряснув дверцятами. Вістінґ невизначено змахнув рукою на прощання і сів за кермо. Мартін Гауґен якийсь час постояв у дверях, а тоді зайшов досередини, залишивши кішку надворі під дощем.

12

Коли Вістінґ виїжджав на асфальт, ворота гаража в садибі навпроти посунули догори, відчиняючись.

— Стайнар Вассвік, — сказав він, вітаючись з чоловіком, який стояв на порозі гаража з масною від оливи ганчіркою у руках. — Коли читатимеш справу, тобі трапиться його ім’я. Тоді він теж мешкав тут.

— Алібі має?

Вістінґ похитав головою.

— Проблема в тому, що ми не знаємо, коли точно пропала Катаріна. Та, за нашими підрахунками, Вассвік останній, хто бачив її живою. За два дні він поїхав у в’язницю відбувати покарання за насильство. Відсидів три роки.

Адріан Стіллер вийняв з кишені пакетик льодяників, надірвав кутик, витрусив один собі на долоню, а тоді поклав до рота.

— Розкажи про літній будиночок, — попросив він, кладучи пакетик назад до кишені.

Вістінґ зрозумів, куди хилить Стіллер, але, про всяк випадок, перепитав.

— Гауґена?

Стіллер кивнув.

— Він у Бамбле, на межі з Шіеном, за годину їзди звідси. Типова стара хатина гюсмана.[2] Доволі пустельне місце посеред лісу. Без води й світла. Його побудував Мартіновий дід десь у п’ятдесятих роках.

— Ви ж, звісно, його перевіряли?

— Так, але не було ніяких підстав підозрювати, що Катаріна там переховувалася. Вона не любила тієї місцини. До того ж, її авто й мотоцикл стояли вдома, на подвір’ї. Щоб дістатися хатини, треба проїхати ще кілька кілометрів лісовою дорогою за шлагбаумом, а потім з чверть години підніматися пішки. Ключ від хати і від шлагбаума лежав у шухляді вдома.

— Але ви там таки побували?

— Під час пошукової операції — ні, проте бував там кілька разів з Мартіном Гауґеном на риболовлі.

Почувся хрускіт, то Стіллер розгриз льодяник.

— Місце годиться для

1 ... 15 16 17 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"