Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз 📚 - Українською

Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку" автора Станіслав Вінценз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 181
Перейти на сторінку:
як є. Такі розрізані навпіл стовбури, з одного боку округлі, а з другого пласкі, звуться протесами. Колись їх – зазвичай відразу після того, як зрубали, і на тому ж місці – розколювали навпіл сокирою і мозольно обтесували, поки не стануть гладенькими. Щойно віднедавна їх розрізають пилою, сперши насторч на трачку, таким чином, що один робітник стоїть нагорі, а другий внизу. Хоча це вже одна з перших ніби-машин, розмірений, але не такий монотонний, як у машинах, ритм пили все ж співає трохи інакше пісню хвали людині; ту, чиї хвацькі ноти закінчуються відмовою, а відмовники бадьоряться: «Вирватися! Ах! Нічого не вдієш! Скоритися – впасти – ні-ні, ще ні!» Коли протеси падають один за одним із трачки, сокири та барди негайно корують їх. Ніби обгавкують почвару смереку, ніби кусають її, здираючи з неї луску змія, поки врешті з-під оболонок кори покажуться не нутрощі гада, не кров змія поллється, а засвітиться золотий м’якуш смереки. Дерево-друг, що жертовно перемістилося до світу людей, аби його оберігати й зігрівати. І потім, під час розпилювання й корування, з його щедрот віє духмяний пил і хмарка запахів. Поруч із робітниками димить і чигає ватра. То гоготить, прагнучи здобичі, то лютує, ковтаючи: пожирає лусочки, скіпки та сміття від дерева. Прибере всі сліди походження, віку та смерті смереки, і ось уже тільки дерево, наше людське дерево, золотиться і пахне.

Ще перед тим, як ставити хату, матеріал уже підігнаний відповідно до планів і вимірів, а зарубки на кутах протесів вирізані так, наче то іграшки якихось дітей велетнів. Поки сохнуть протеси, викладені один над одним у високих трикутних риштуваннях, позначають і трамбують місце для хати. У чотирьох кутах, часто там, де викорчувано коріння, копають чотири рови, два метри вглиб і півметра в ширину. Тут хата має пустити своє коріння у землю; у ці ями насипають брили і каміння, нерідко принесене здалека, з потоку, а іноді з розбитої чеканом підземної скали, і вганяють міцно так званою довбнею, тобто колодою у вигляді велетенського дерев’яного молота. Вганяють так, що отримують ніби чотири міцно забиті у землю кам’яні стовпи, які трохи виступають.

А вже на них стоять тесані підвалини хати, під які потім, радше для оздоби, а не для зміцнення, рівно і симетрично укладають кам’яні плити у кілька шарів.

Коли вже встановлені підвалини, сідають усі: сім’я, сусіди й помічники. І слухають, вслуховуються, який знак, яка ворожба, яке пророцтво щодо щастя і призначення хати об’явиться бодай здалека.

Якщо чути гарні та лагідні голоси – коли заіржуть коні, зареве худоба або повіє лагідний і тихий вітер, – то віщує щастя і благословення. Але недобре, коли долітають неприємні, різкі голоси, дудніння і свист вітру, гуркіт, писк і крик яструба або гавкіт пса. Тоді ґазди просять примівника чи віщуна, аби відвернув наміри ворожих сил. А він примовляє, «говорячи в час угідний, і мовчачи у час лихий». І викликає, проклинає, відкликає небезпечні потоки й напасті:

«Аби йшли собі за моря, бавилися у пісках золотих, калачі їли та вино пили, билиці-небилиці говорили, але волі небес не противилися і перед нею, а не перед людськими забаганками, поступилися».

Того дня, точніше, пополудня, після встановлення підвалин ніхто більше не працює, лише святкують закладення хати з музикою і танцями. Коло запаленої ватри на місці будови між підвалинами ставлять стіл. Одні гомонять, вгощаючись при столі, інші танцюють і приспівують.

Кожна частина хати – це розвиток її ідеї. На підвалинах насамперед ставлять одвірки, бо хата не має бути коробкою. Увійти і вийти – така суть людської долі. А вже довкола дверей «в’яжуть» протеси. Залишаючи, тобто вирізаючи отвори для вікон, «ключем» втискають одну колоду на іншу, випуклою частиною назовні, а рівною всередину. Складана хата росте, як скриня. Відкрита і ясна, сохне безнастанно, провітрюється не лише через вікна і двері, передовсім від верху, від неба, бо дах ще не зродився.

Постійно з’єднувати, постійно скріплювати – ось настанова. Коли протеси дібрані та щільно скріплені, то зовнішня стіна має вигляд рівної хвилі потужних кругляків, а внутрішня стає суцільною гладкою дошкою. Але, хоч у цій єдності майже щезають краї швів між колодами, мозаїка живих шарів та перерізів дерева зберігається й далі і назавжди. Поплутані лінії і рисунки слимаків, поздовжні історії росту дерева, унікальні, як кожна історія, саме такі, а не інші, в кожній колоді. Вони довго захищають себе від гниття, залишаються навіть тоді, коли дерево чорніє, а від глибокої старості розсипається за лініями цих пластів життя.

За тим, як дібрані колоди, видно, що будова закладена вже у самому дереві, бо одне життя дбає про інше, чекаючи, коли вони зустрінуться. Видно теж, що той, хто відшукав густорічне дерево, вже почав будувати.

Тим більше, за в’язанням протесів – доладним чи недоладним – неважко дізнатися, чи складав хату терпеливий майстер, що з’єднав рисунки протесів в одну стіну, ніби образ дивний, загадковий і мудрий, чи, може, бездумний партач, що перемішав протеси і склав їх абияк. Річ у тім, що майстер, і то такий, що не дбає ні про письмо на папері, ні навіть про цифри, і тому нічого не нотує й не нумерує, пам’ятає кожну дошку і знає кожен протес. Тому нераз під час будування тихенько примовляє до них так: «Не фіглюй, братику, і не ховайся, бо ти маєш бути тут, а той інший най мені не пхається під руку і най терпляче зачекає». Майстер часом навіть сам дає протесам імена за їхніми рисунками й узорами, складеними в образ. Цей «вбраний у листя», а отой «дощ рівних струн», а той третій  – «злиття потоків», а четвертий «біжить клусом», бо один вигин наввипередки вискакує поперед іншого. Тож як буде спати біля стіни сам ґазда чи який гість, перед сном зануриться в інший образ і переріз. І кожен з них викличе в нього інакші сни, а при потребі втамує різні тривоги. Якщо у перерізі відкриваються широкі простори між лініями, то сон має де мандрувати далеко й вільно. Але коли між лініями забагато тісних і крутих вуличок, такий протес краще не ставити там, де буде голова сплячого, бо сон може втиснутись у ці задушливі вулички. Натомість там, де крила над крилами розкриваються для польоту, там найкращий шлях снам до інших світів. Однак широкі шляхи є не тільки придатними, але й затишними, такими, як колиски, що захищають від усього світу.

Той, хто

1 ... 14 15 16 ... 181
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"