Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

Його повели спочатку до котельної на допит: дощ лив такий, що годі було добиратися, а ще дільничі міліціанти злилися, що нічого не виходить, а на роль убивці та грабіжника саме підходив Комета, син нігера і шулявської шльондри. Отже, щоб показати столичний, центровий тобто форс, за допит взявся капітан Бондаренко. Комета сидів на табуретці, а за вузьким віконечком періщив, не перестаючи, дощ, заливалися бездомні пси, віщуючи смерть і тугу. Капітан Бондаренко наказав насипати у валянок піску, і робив це невимушено, навіть допомагав та показував, як це робити, не ховаючись від підозрюваного чи допитуваного Комети. У свідки потім візьмуть Ходановича, обмиють і причешуть, а також його повнолітнього сина, дрібного злодюжку, що мав житло десь на Караваєвих дачах і навіть, поговорювали, процвітав. Син Ходановича знайде ще кілька свідків, з пісними і блідими обличчями ще совєтських сутинерів, педерастів, з числа провінційних акторів, що приїхали шукати щастя у столицю та так і зависли у тягучій невідомості вічного празника, що ним повна столиця. Комету били нещадно, як тільки дозволяло попереднє слідство. Вічний невдаха, капітан Бондаренко, сповнився справедливості та гніву — невтомно працював по ребрах Комети валянком. Комета тільки хекав, вихаркуючи липку рожеву слину. Ракша затуляв собі долонями очі, чого дуже соромився, а Зісельман взагалі розвернувся спиною до Бондаренка, прямо виголосивши, що до цього скотства не має ніякого відношення, і нехай все минеться, тобто дощ і ця клятуща справа, то неодмінно подасть рапорт на звільнення. Водій, витягнувши довгі цибаті, як у клоуна, ноги, сидів у проході, намагаючись уникнути бесіди з дільничими міліціонерами, що наперебій просили валянка з рук капітана, переконавши себе і сумління, що перед ними справжній убивця, — курив короткими затяжками, байдужий до всього, що накочувалося на цих людей, і подумки прокручував варіанти, як найтихіше відвідати церкву, невідомо чого, соромлячись, бо до цього він зрідка заходив туди на Пасху. Міліціанти зазирали в обличчя Кометі, щось кричали, плювали, а не втримавшись, збивали його ногами, топтали. Комета навіть не озивався. Коли йому дуже боліло, то він тільки хрипів — якимось нелюдським хрипом. Нарешті дощ перестав, вщух раптово, але за п'ять хвили грюкнуло, і полив ще більший, геть поховавши небо, масив, дороги. Треба було їхати, але міліціонерів охопила ейфорія, світла радість вливалася в їхні душі, наче в дірки увірвався чистий і свіжий вітер. Вони гамселили кулаками, плювали в обличчя Комети, з кожною хвилиною не відчуваючи не те щоби жалю, а навпаки — обуяв їх справедливий гнів. Але тут завищала рація, і збуджений Бондаренко забелькотів у ту рацію. Говорив Генерал — у синьому мундирі, з золотими ґудзиками, важний і важливий чоловік у цій історії. Він схвально поставився до того, що вбивцю затримано, що не треба розтягувати, щоб, чого доброго, справа не скочила кудись і не набрала якихось чудернацьких обертонів, а тому швиденько треба Комету доправити на Лук'янівку. На Комету відразу накинулося троє чоловік, заламали руки, а Ракша, бридячись, двома пальцями, почепив кайдани йому на руки, подумки виводячи собі в заслугу щиро виконаний громадянський обов'язок; про справедливість він намагався не думати. І Комету повели під дощ, що розмотувався мітлами, — вітер дув зі сходу, холодний, майже осінній. А Іван стояв, заворожений стихією, радісно дихаючи у рожевих індійських трояндах, а потім у нього з носа потекла кров, у голові запаморочилося, і хтось підтримав його, простягнув хусточку, і він почув голос: «Бідолага. Він такий вразливий». Він аж просльозився від цих слів.

Забачивши перед собою роззяплені, наче смердюча пащека, двері «чорного ворона», Комета зупинився і ноги його мимоволі підігнулися, бо відчув самим нутром, що нічого вже для нього у цьому світі не лишилося. Відтак він набрався духу і попросив Бога, щоб це трапилося, але по-швидше, бо він надто втомився марудитися цим життям. Тоді його повезли: повз червоні, закидані сміттям зарості рогози, повз червоні куби і прямокутники домів, що піднімалися над брудними пісками, як могильні склепи, і він дивився на це вже без жалю, хоча тут пройшла добра половина його життя. Потім він затулив очі долонею, намагаючись уявити чи згадати матір, потім Христю, потім ще когось, і заснув. Розшурхали його біля самої Лук'янівки. Він вловив рештки міліцейської розмови, наче зазирнувши несподівано у глянцевий, яскравий часопис: хлопці добивали анекдот. Його вивели на подвір'я вологе і тихе від дощу, порожнє від людського відчаю, з криками охорони, з рипінням кованих дверей, з нудотним запахом параші, з казенним духом, з віянкою мигдалю, де вгніздилася сама смерть. І він її почув. Як легке і тремтливе дихання Христі. Почув на допитах, де вже його не били, а тицяли папера в руки, щоб він підписав, і, ставлячи підпис, він добре розумів, що виводить на папері собі вирок, але нічого не міг з цим поробити, наче якась нелюдська сила скрутила у три дуги, і він, Комета, тільки безпутно, мовчки мацав своїм осклілим для життя поглядом небо, безпечно споглядаючи, як западається земля, відкриваються багна небесні. Доходило, що це більше, ніж підпис, а тому що справедливість, як ти не крути, візьме своє, а тут-таки більше, ніж справедливість. І тоді він сидів, тихенько наспівуючи псалми. Слідство не тривало довго. Відтоді, як його повели до прокурора, потім на суд, під невсипною охороною, коли собаки навіжено рвалися з прив'язів, а його супроводжували довгим сірим коридором, з казенним запахом дорогих сигарет, шкіряних крісел, посадили в дерев'яний вольєр — все звично, без людей. Опустивши голову, він слухав, як токи крові приливають до голови, а потім легко задихав, коли виголосили вирок: «Вища міра, з подачею на оскарження до Генерального Секретаря». В камері, де чекав виконання вироку, він не відчув самотності, але не було і спокою, що для нього стояв за дверима. Комету морило на сон, а голова була тяжкою, і нічого більше. Тільки коли йому тупим тюремним лезом, майже без мила, голили голову, ретельно і кожного тижня, він чув, як десь в ребрах і