Читати книгу - "ВІЙН@: битви в кіберпросторі, Шейн Харріс"

Спливали місяці, і створення ланцюжків контактів у АНБ ставало більш автоматизованим. Аналітики розробили програми, які повідомляли про появу в ланцюжку нових людей, за якими варто було простежити. Інформацію про людей, які мали прямі контакти з особою зі списку АНБ, передавали у ФБР або ЦРУ. Зазвичай аналітики відстежували два «стрибки» від об’єкта спостереження. І саме вони визначали, чи слід подавати інформацію щодо контактів, а саме чи включати у звіти імена людей, знайдених у цифрових мережах. Це був важливий момент. Якщо аналітик виявляв, що електронна адреса або номер телефону пов’язаний із громадянином США чи легальним резидентом, згідно із законом слід було припинити аналіз і отримати дозвіл суду на стеження. Якщо в звіті навіть побіжно згадувалася розмова одного з таких американських суб’єктів, працівники АНБ повинні були вдаватися до анонімних описів – наприклад, «американський суб’єкт 1». Ця процедура, названа мінімізацією, була покликана захистити імена невинних американців від попадання у звіти розвідки й запобігти асоціюванню їх із терористами чи шпигунами, а також перешкодити АНБ збирати досьє на американців.

Проте АНБ не цікавила інформація про американців. Сам Гейден називав «справжнім золотим скарбом програми» іноземні розмови, які АНБ перехоплювало з телекомунікаційних ліній і устаткування в США. Агентство могло шпигувати в усьому світі, не виходячи з будинку.

Згідно зі звітом головного інспектора агентства, від початку програми до січня 2007 року АНБ зібрало інформацію з 37 664 телефонних номерів і інтернет-селекторів, 92 % яких були іноземними. Про збір метаданих у звіті не йшлося, однак, як і під час перехоплення вмісту, увагу приділяли головно іноземним об’єктам. Невідомо докладно, яка саме частка зібраної інформації стосувалась об’єктів у Іраку. Але до 2007 року АНБ створило шпигунську інфраструктуру для збору всіх вихідних і вхідних комунікацій у країні, кожного телефонного дзвінка, кожного текстового повідомлення, кожного електронного листа або публікації в соціальній мережі. Інфраструктура «Зоряного вітру» з усіма її каналами зв’язку й устаткуванням для стеження, встановленим на комутаційних вузлах і в офісах найбільших поставників телекомунікаційних послуг у США, забезпечила АНБ кілька входів у глобальну мережу, а відтак і можливість сканувати й копіювати розмови та текстове спілкування, а також проводити кібератаки. Шпигунські стежки, прокладені «Зоряним вітром» завдяки устаткуванню для електронного прослуховування, використовувалися для доступу до іракських телефонів і комп’ютерних мереж, а також інсталяції шкідливого програмного забезпечення.

Позаяк публічно про це не говорили, лише кілька осіб знало, що ключову роль у перемозі в іракській війні відіграла шпигунська програма, створена для боротьби з тероризмом. Кібермережа, сплетена для стеження за американцями, допомогла військовим США вистежувати іракських повстанців.

Коли цю величезну машину обробки розвідувальної інформації експортували до Іраку, їй дали нову назву: «Регіональний шлюз реаль­ного часу» (Real Time Regional Gateway – RTRG). У літанії кодових назв АНБ, відомих своєю абсурдною загадковістю, як-от «Вельвет-рубчик» (Pinwale), «Егоїстичний жираф» (EgotisticalGiraffe), «Ніколи не труси немовлям» (Nevershakeababy), – назва RTRG виокремлюється, бо й справді описує проект. Аналітики складали розвідувальні звіти й пов’язували інформацію в реальному часі, тобто отримували миттєву відповідь на запит; програма зосереджувалася на географічному регіоні, у цьому випадку на Іраку; і це справді був своєрідний шлюз, портал, через який користувач виходив у віртуальний простір, в якому були видимими всі зв’язки.

Рушійною силою RTRG був генерал Кіт Александер. Ця система стала кульмінацією його кар’єри, спрямованої на те, щоб донести здобутки національної розвідки вищого рівня до безпосередніх учасників бойових дій (те, про що мріяв Стасіо, вперше потрапивши в армію). Ключем до успіху RTRG була здатність системи комбінувати всю вхідну інформацію з рейдів, перехоплених розмов, протоколів допитів, зйомок за допомогою дронів і камер спостереження в єдину пошукову систему. Така собі приватна версія «ґуґла» для нових солдатів-шпигунів.

Засновників у RTRG було декілька. Прототип системи розробила компанія SAIC, давній підрядник Міністерства оборони. Ця компанія, розташована в Каліфорнії, мала такі давні та глибокі зв’язки з шпигунським бізнесом, що її частенько називали АНБ-Захід. У АНБ програмою керував полковник Роберт Гармс із Розвідувального управління збройних сил США. У 2009 році, після звільнення з армії, він почав працювати в SAIC.

Серед розробників програми був також один із найзагадковіших шпигунів кінця XX століття – колишній полковник військово-повітряних сил Педро «Піт» Рустан. Його легендарна й таємнича кар’єра допомагає зрозуміти важливість RTRG для очільників розвідувальних і військових організацій, таких як Александер і Петреус, які вірили в її вирішальну роль в іракській війні. Після атаки 11 вересня Рустан, який 1967 року студентом коледжу втік із комуністичної Куби, залишив вигідну кар’єру в приватному бізнесі та повернувся на державну службу в Національне управління військово-космічної розвідки США, організацію, секретнішу за АНБ, де очолював проекти зі створення шпигунських супутників для армії й ЦРУ. Кадрові офіцери розвідки, які знали Рустана, тримали роти на замку щодо того, чим саме займався він, проте говорили про нього як про справжню живу легенду шпигунської справи й людину, яка рятує людські життя. У 1980-х Рустан розробив технологію захисту військових літаків од ударів блискавки. Працювала вона бездоганно – після впровадження розробки Рустана армія не втратила через блискавку жодного літака. На початку 1990-х Рустан керував спільною програмою Міністерства оборони і НАСА зі створення експериментального космічного корабля для дослідження поверхні Місяця, що отримав назву «Клементина» (Clementine). Від розробки до запуску супутника минуло лише 22 місяці, і це було дивовижне досягнення інженерної справи й проектного менеджменту, яке посилило репутацію Рустана як людини, здатної досягати у стислі терміни блискучих результатів.

Після атаки 11 вересня його робота була тісно пов’язана з новими функціями військової розвідки. Рустан частенько їздив на лінію фронту, і його добре знали й шанували як секретного воїна Об’єднаного командування спецоперацій. Після ліквідації в Пакистані Усами бен Ладена загоном «морських котиків» учасники операції подарували Рустанові прапор, що майорів над їхньою базою в Афганістані. Після смерті Рустана у 2012 році, Майкл Гейден зазначив у інтерв’ю газеті «Вашинґтон пост»: «Він належав до тих хлопців, про яких ніколи не чує нація, однак саме вони відповідають за безпеку американців».

В інтерв’ю галузевому виданню 2010 року Рустан говорив, що жодна державна структура не шукала закономірностей у розвідувальній інформації, складаючи докупи розрізнені клаптики. Саме це була покликана робити програма RTRG. Він пояснив:

«Уявіть, що ви в Іраку. Там повстанці. Вони мають телефони і телефонують. Цей сигнал можна перехопити наземно (антенами), у повітрі чи в космосі. Якщо ви достатньо метикуваті, щоб поєднати цю інформацію в реальному часі, ви зможете визначити, де зараз Дік. Він у двадцять третьому районі і щойно сказав, що збирається підкласти бомбу…