Читати книгу - "Непереможний, Станіслав Лем"

— Але той, хто зберігся у гібернаторі, — ні, — кинув Роган, який стояв позаду крісел.

— Це правда. Але він помер, очевидно, внаслідок замороження. До гібернатора потрапив невідомим чином; можливо, просто заснув, коли температура опускалася.

— Чи припускаєте ви можливість колективного отруєння? — запитав Горпах.

— Ні.

— Але ж, докторе... ви не можете так категорично...

— Я можу це ствердити, — заперечив лікар. — Отруєння у планетарних умовах може статись або через легені, газом, який вдихають, або через стравохід, або через шкіру. Одні з найкраще збережених останків мали на собі кисневий апарат. У балоні був кисень. Його б вистачило на кільканадцять годин...

«Це правда», — подумав Роган. Він пригадав собі того чоловіка, обтягнутий шкірою череп з рештками брунатних плям на лицевих кістках, очниці, з яких висипався пісок.

— Ці люди не могли з’їсти нічого отруєного, бо тут узагалі нема нічого їстівного. Тобто, на суходолі. А в океані вони не пробували ловити. Катастрофа відбулася незабаром після приземлення. Вони вислали лише один патруль у глиб руїн. От і все. Зрештою, якраз бачу Мак Мінна. Колего Мінн, ви закінчили?

— Так, — відповів біохімік, стоячи біля дверей.

Усі голови повернулися до нього. Він пройшов посередині між кріслами і став поруч з Ниґреном. На ньому ще був довгий лабораторний фартух.

— Ви зробили аналізи?

— Так.

— Доктор Мак Мінн досліджував тіло людини, знайдене у гібернаторі, — пояснив Ниґрен. — Може, пан одразу скаже, що вдалося встановити?

— Нічого, — відповів Мак Мінн. Він мав таке світле волосся, що невідомо було, чи не є воно просто сивим, і такого ж кольору очі. Навіть його повіки були вкриті великими веснянками. Та тепер це довге, кінське обличчя нікого не смішило.

— Жодних органічних чи неорганічних отрут. Усі ензиматичні сполучення тканин — у належному стані. Кров у нормі. У шлунку рештки перетравлених сухарів і концентрату.

— То від чого він загинув? — запитав Горпах, що й надалі зберігав спокій.

— Він просто помер, — відповів Мак Мінн і лише тепер зауважив, що на ньому фартух. Розв’язавши його, кинув на порожнє крісло поруч. Слизька тканина посунулася і впала на підлогу.

— То яка ваша думка, панове? — вперто спитав астрогатор.

— У мене нема жодної, — сказав Мак Мінн. — Можу лише запевнити, що ці люди не зазнали отруєння.

— А якась радіоактивна субстанція, що швидко розпадається? Чи жорстке випромінювання?

— Жорстке випромінювання у смертельних дозах залишає сліди: системні порушення, виразки, зміни крові. А таких змін нема. Та й нема радіоактивної субстанції, котра, потрапивши, як смертельна доза, вісім років тому, зникла би без сліду. Тутешній рівень радіоактивності нижчий од земного. Ті люди не зіткнулись із жодною формою променевої активності. Це можу гарантувати.

— Але ж їх щось убило! — мало не вигукнув планетолог Баллмін.

Мак Мінн мовчав. Ниґрен тихенько сказав йому щось. Біохімік кивнув головою і вийшов, минаючи ряди крісел. За ним і Ниґрен зійшов з подіуму та сів на своє місце.

— Ситуація не виглядає добре, — сказав астрогатор. — Так чи інакше, від біологів ми не можемо сподіватися на допомогу. Чи хтось із присутніх має що сказати?

— Так, — устав Сарнер, фізик-ядерник. — Пояснення кінця «Кондора» криється в ньому самому, — заявив він. Оглянув по черзі всіх присутніх очима далекозорого птаха. На тлі чорного волосся його очі були майже білі. — Тобто — воно там є, лише ми поки що не вміємо його розшифрувати. Хаос, що панує в каютах, неторкнуті припаси, порядок та розміщення останків, пошкодження устаткування — все це щось означає.

— Якщо вам більше нема чого сказати...— неприязно кинув Ґаарб.

— Спокійно. Ми перебуваємо у темряві. Мусимо шукати якогось шляху. Поки що знаємо дуже небагато. Складається враження, що певних речей, побачених на борту «Кондора», не маємо сміливості пригадати. Тому з такою настирливістю ми поверталися до гіпотези отруєння і викликаного ним колективного шаленства. У наших власних інтересах — із огляду на них — ми, одначе, мусимо бути безкомпромісними щодо фактів. Прошу, а радше висловлюю категоричне побажання, щоб кожен із вас сказав тут і тепер, що найшокуючіше побачив на «Кондорі». Чого, можливо, не сказав нікому. Про що подумав, що це краще забути.

Сарнер сів. Роган, після короткої внутрішньої боротьби, розповів про ті шматки мила, які знайшов у ванній.

Потім встав Ґралев:

— Під шаром подертих карт і книжок на палубах було повно засохлих відходів.

Ще хтось сказав про банку консервів, на якій було видно сліди зубів. Мовби невідомий намагався розгризти бляху. Ґаарба найбільше вразили каракулі у бортовому журналі й згадка про «мушок». Але цим він не обмежився.

— Скажімо, з тої тектонічної тріщини в «місті» виплила хвиля отруйного газу, і вітер приніс її до ракети. Якщо, через необачність, люк був незамкнутий...

— Незамкнутим був лише зовнішній люк, колего Ґаарб. Про це свідчить пісок у камері тиску. Внутрішній був замкнутим...

Вони могли замкнути його потім, коли вже почали відчувати отруйну дію газу...

— Але ж це неможливо, Ґаарбе. Внутрішнього люка відчинити не можна, якщо відчинений зовнішній. Вони відчиняються почергово, це унеможливлює будь-яку необережність чи недбалість...

— Але одне у мене не викликає сумніву: це трапилося раптово. Колективне божевілля — не кажучи вже про те, що під час польоту в космосі трапляються випадки психозу, але ніколи на планетах, та ще й до того за кілька годин після приземлення. Колективне божевілля, що охопило всю залогу, могло бути лише результатом отруєння...

— Або вони впали в дитинство... — кинув Сарнер.

— Як? Що це ви кажете? — обурився Ґаарб. — Це що, жарт?

— Ситуація не така, щоб жартувати. Я сказав про здитиніння, бо ніхто про це не говорив. Однак — ті каракулі в бортовому журналі, пошматовані зоряні атласи, ті ледве написані літери... ви ж їх бачили?

— Але що це значить? — запитав Ниґрен. — Чи то прояв хвороби?

— Ні. Адже такої нема, правда, докторе?

— Напевно, нема.

Знову запала тиша. Астрогатор вагався.

— Це може штовхнути нас у неправильному напрямку. Наслідки некротичних слухань завжди непевні. Але тепер не знаю, що б іще могло нам зашкодити. Докторе Сакс...