Читати книгу - "Герой передмістя, Іван Степанович Керницький"

— Тссс! — шепнув. — Чого так дралюєш, як кінь? І не дзвони зубами, бо баби будуть хреститись! А штани ще сухі?

— Сухі.

— Отак і слід, народній приятелю. Підпільник повинен завжди мати сухі штани. Тепер постій тут і повартуй, а я тим часом забавлюся в пана Гітлєра: буду малювати паркан. Якби когось наднесло, тихенько засвищеш «І шумить, і гуде». Свистати хіба вмієш?

— Вмію.

— Ну й гаразд. І нічого не бійся. За волю смерть нам не страшна.

Гм, не штука було йому казати — «не бійся», такому старому зуброві, що на революції зуби з’їв! А мені, малому революціонерові, ще добре йшов морозець поза шкуру, коли я там стояв у темряві і наслухував, з тремтячим серцем, чи не зближаються якісь підозрілі кроки!.. Стадіон Робітничого Спортового Клюбу був майже на відлюдді, на полі, і пан Макс міг би цілком легко впоратись з малюванням революційних кличів, якби не… залюблені пари…

Власне ці лунатичні пари, вертаючись з маївки і прямуючи до «раю закоханих» — на шкарпи, вибрали собі дорогу якраз попід цим парканом, де пан Макс робив революцію. Коли такі блудні-причинні душі з’являлися на горизонті, я свистав «І шумить, і гуде», а тоді мій пан інструктор давав нурка в корчі.

Дві пари були якісь пристойні, пройшли без жадної затримки, ніби відчували, що в тому моменті рішається доля України. Але третя, недогадлива, зробила собі під парканом місце постою і давай, на завдаток, цілуватися! Цих молодят постигла, зрештою, заслужена кара, бо вони в любовному розпалі забрали на плечі свіжонадруковану паном Максом половину клича «Ганьба» і так, з тою ганьбою, пішли на «Шкарпи».

Ось з такими придибашками ми щасливо закінчили розмальовування плота, і мій командант подав знак відступати з фронту підпільної боротьби. Перед тим ще втопив у баюрі кватирку з шміру — щоб, мовляв, затерти за собою всякі сліди. Раді та горді з доконання геройського діла, ми верталися додому…

Але фатум не спав! Він тільки так притаївся, вдавав, що спить!

Як у всіх історичних трагедіях — згадати б лише той клопіт, що його мав Антоній з Клеопатрою, Довбуш із Дзвінкою, а пан інженер Заремба з Горґоновою, так і в цьому випадку лиха година постигла нас через жіночу істоту!

Докладніше — це була панна Соня з «Маслосоюзу».

Ще бракувало — ну, хвилинку ходу, вже ми скручували з Черешневої вулиці на Церковну, як тут тріснули двері молочарні, і на східцях появилася панна Соня, «Солодка Сметанка», як її хлопці охрестили, припудрена, напахчена, в сніжно-білім хвартушку, з вишиваннячком довкола шиї.

— Пане Максю, проведете мене додому? — спитала, як га золотій сопілці заграла.

Пан Макс глянув на мене, я глянув на нього, і в той момент я помітив, що в його очах заграли заграви ще більші, як революційні! І тоді я подумав — капут!

— Михаську, — сказав ще до мене, — ти вже йди спати, а я вернуся так за півгодини.

Сказав — за півгодини, а вернувся за півроку. Бо якраз у мешканні панни Соні засіли на нього аґент Будняк і ще один поліцай, мундуровий, вислані на розшуки в підмогу Коґутові. Без зайвої дискусії взяли хлопа за фрак і повели на комісаріят.

Та в тому не кінець біді… Так уже фатум хотів, що пан Макс відпроваджував панну Соню попід тим самим парканом, який ще так недавно і так прекрасно розмальовував революційними гаслами. Я не хотів би ширити спліток та й кидати якесь погане підозріння на таку порядну дівчину, як панна Соня, втім, я не знаю, як там було насправді…

Може, панові Максові пригадалася та хвилююча сцена, як він сидів зайцем у корчах, а інші цілувалися, може, він і дівча з «Маслосоюзу» також пристали на часочок, щоб помріяти до зір, послухати трелів соловейка. Так чи так, мій неоцінений пан інструктор був одягнений в модний тоді і свіжовипраний білий плащ-треншковт, і коли його привели на поліцію, то цілий зад плаща був замазаний шміром, а на самих плечах красувався напис «Героям».

— Той проклятий плащ мене й закопав! — розповідав потім мій неоцінений пан інструктор, коли вже вийшов з криміналу. — Комісар Гольонка подивився на мої плечі, потім на руки, яких я не мав часу обмити в нафті, і похитав головою:

— Ех, ти, герой від лякерування плота. А це також твоя робота?

І показав мені одну з летючок, що ми їх розсипали під церквою…

Розуміється, я категорично заперечив, але вони навіть дуже не допитувались: пороздягалися, поскидали краватки, закотили рукави і почали мене молотити. Били мене на три зміни по двоє шпіцлів аж до першої години ночі. О першій заглянув до нас комісар Гольонка:

— Ну, що, признається?

— Не признається, каналія, — відрапортував аґент Будняк.

— Стривайте, може, я трохи заберуся до нього, — засопів комісар і став поволі здіймати наручний годинник із срібною бранзолетою.

В тій хвилині задзвонив телефон. Будняк підняв слухавку.

— Пане комісаре, це Коґут кличе. Він далі товчеться за ним по цілому Львові. Тепер хоче їхати на Знесіння…

— Скажи тому туманові, хай зараз вертається на комісаріят!

Комісар зиркнув на мене скоса, засопів і назад засунув годинника на руку.

— Лишім його для Коґута, хай і він з ним трохи побавиться. Йому також належиться якась приємність, га?

Повиходили і замкнули за мною двері, а я впав майже без пам’яті на пріччя, так солідно був змаґльований!.. Навіть не тямлю, як і коли зайшов до камери Коґут. Він мене пальцем не торкнув. Не бив. Не лаяв. Не витягав жадних зізнань. Але подивився на мене такими очима, що мені стало страшно глупо і прикро…

— Отаке слово чести українського спортовця? — спитав тихо.

Ці слова заболіли мене дужче, як всі побої й копняки його камратів… Ех, брате Соловію, якби ти знав, як я того не люблю! — скінчив свою розповідь пан Макс. — Але чого то не робиться для Неньки-України!

Хрест з Еспанії

1

Якщо й тепер ще навесні цвітуть яблуні в парохіяльному саду, а з-поміж