Читати книгу - "Салимове Лігво"

Діти, які їздили автобусом Чарлі, поводилися найкраще в місті — та й у всьому шкільному окрузі, правду сказати. В автобусі №6 не було криків, дурних вибриків чи смикання за коси. Всі сиділи збіса тихо і дбали про свої манери, бо інакше йшли б дві милі пішки до початкової школи на Стенлі-стріт і там уже в адміністрації пояснювали, чому так.

Він знав, щó вони про нього думають, і добре уявляв, як вони поза очі його обзивають. Та ну й гаразд. Він нікому не дозволить дуркувати і коїти капості в своєму автобусі. Хай прибережуть це для своїх безхребетних учителів.

Директор на Стенлі-стріт мав нахабство запитати його, чи не занадто «імпульсивно» він діяв, коли три дні поспіль висаджував того хлопця, Дарема, лише за те, що той дещо гучно балакав. Чарлі просто подивився на нього, і зрештою той жовтодзьобий дрібний шмаркач директор, якихось чотири роки після коледжу, відвів очі. Чоловіком, що керував автопарком Адміністративного шкільного округу №21, був Дейв Фелсен, старий друзяка; вони разом пройшли всю Корею[57]. Вони розуміли один одного. Вони розуміли, що відбувається в країні. Вони розуміли, як хлопець, який у 1958 році «дещо гучно балакав» у шкільному автобусі, став хлопцем, який посцяв на прапор у 1968-му[58].

Він кинув погляд у верхнє широке дзеркало і побачив, як Мері Кейт Ґріґсон передає записку своєму малому лизунчику Бренту Тенні. Малий лизунчик, йо, точно. Вони шпокаються між собою в ці часи ще до шостого класу.

Він з’їхав на узбіччя і зупинився, ввімкнувши стопові мигавки. Мері Кейт і Брент скинули очі, злякані.

— Маєте багацько за що потеревенити? — запитав він у дзеркало. — Добре. Тоді вперед.

Він розкрив складані двері і зачекав, поки вони заберуться геть к бісу з його автобуса.

  8

9:00 ранку.

Проноза Крейґ скотився з ліжка — буквально. Сонячне світло, що било крізь його вікно на другому поверсі, було сліпучим. Голова нудотно гуділа. А той парубок, письменник, нагорі вже знай собі цюкає. Ісусе Христе, від отакого цюк-цю-цюк день у день людина може впіймати щось навіть гірше за білочку.

Він підвівся і в трусах та майці пішов до календаря подивитися, чи сьогодні не той день, що він його сам собі призначив для безробіття. Ні. Сьогодні була середа.

Похмілля в нього було не таким важким, яким воно часом бувало. Він гуляв «У Делла», аж поки там не зачинилися о першій, але мав тільки два долари і не спромігся нажебрати собі багато пива після того, як їх витратив. Втрачаю хист, подумав він, і пошкрябав рукою щоку.

Він натягнув на себе теплу підсорочку, яку носив і взимку, і влітку, надів зелені робочі штани, а потім відчинив шафку і дістав свій сніданок — пляшку теплого пива випити тут, нагорі, а даровану державою коробку вівсяних пластівців спожити внизу. Він ненавидів вівсянку, але пообіцяв удові, що допоможе їй перевернути той килим, а вона, либонь, запланувала й ще якісь клопоти.

Він не ремствував — не дуже — але це було пониженням від тих часів, коли Єва Міллер ділила з ним ліжко. Її чоловік загинув у трагічній халепі на лісопильній фабриці у 1959-му, і це доволі кумедно, ну, якщо взагалі можна назвати таку жахливу пригоду кумедною. У ті часи на лісопильні працювало шістдесят чи сімдесят робітників, і Ралф Міллер був кандидатом на посаду голови правління.

Те, що з ним сталося, було своєрідно кумедним тому, що на той час уже минуло сім років, з 1952-го, коли він з бригадира піднявся до головної контори, як Ралф не торкався там жодної машинерії. Авжеж, так компанія виявила людині свою вдячність, і Проноза вважав, що Ралф її заслужив. Коли підхльостувана східним вітром швидкістю двадцять п’ять миль на годину Велика пожежа промелася Мочарами і перестрибнула на Джойнтер-авеню, здавалося, що лісопильні точно гаплик. Пожежні департаменти шести сусідніх поселень мали достатньо клопоту, намагаючись рятувати місто, куди вже там відривати людей на таку срану операцію, як лісопильня Єрусалимового Лігва. Тоді Ралф Міллер зорганізував усю другу зміну в пожежну команду і під його керівництвом вони змочували дах і зробили те, чого не здатні були зробити західніше Джойнтер-авеню всі пожежні департаменти разом — він збудував протипожежну стіну, яка зупинила вогонь і завернула його на південь, де його й було цілком придушено.

За сім років по тому він упав у кришильну машину, коли розмовляв з якимись тузами, що приїхали сюди з одної Массачусетської компанії. Він показував їм фабрику, сподіваючись заохотити їх до інвестицій. Його нога послизнулась у калюжці води і сучий син гунув у дробарку просто в них на очах. Зайве казати, що будь-яка можливість угоди стерлась на порох разом із Ралфом Міллером. Лісопильня, яку він врятував у 1951-му, закрилась назавжди у лютому 1960-го.

Проноза подивився у забризкане водою дзеркало і причесав своє сиве волосся, кудлате, красиве і досі сексуальне в його шістдесят сім. Воно, схоже, було єдиним у ньому, що процвітало на алкоголі. Потім він надягнув робочу сорочку-хакі, взяв свою коробку з вівсянкою і пішов наниз.

І оттакої, майже через шістнадцять років після того, як усе те трапилось, він найманий доморядник-рукоблуд у жінки, яку колись вкладав у ліжко — жінки, яку він досі вважає збіса привабливою.

Вдова налетіла на нього, як той кондор, щойно він уві­йшов до сонячної кухні.

— Слухай, Пронозо, ти не міг би навоскувати вхідні перила після того, як поснідаєш? Маєш час?

Вони обоє зберігали лагідну видимість того, що він все це робить з власної ласки, а не як плату за свою кімнату нагорі, яка коштує чотирнадцять доларів за тиждень.

— Звісно, зроблю, Єво.

— І той килим у передній кімнаті…

— …треба перевернути. Йо, я пам’ятаю.

— Як твоя голова цього ранку?

Вона поставила запитання діловим тоном, не дозволяючи жодному співчуттю ввійти в її голос… але Проноза відчув його присутність під сподом.

— Голова в порядку, — відповів він ображено, ставлячи скип’ятити воду для вівсяних пластівців.

— Тебе допізна не було, тому я й спитала.

— Отримала якийсь рапорт на мене, чи не так?

Він з гумором накивнув їй бровою і з задоволенням побачив, що вона досі може зашарітися як школярочка, хоча всі колишні забави вони облишили майже дев’ять років тому.

— Та ну тебе, Еде…

Вона була єдиною, хто досі звав його так. Для всіх інших у Лігві він був просто Пронозою. Та й нехай, з цим усе гаразд. Хай собі звуть його як тільки їм забажається. Це прізвисько прилипло до нього, і то цілком заслужено.

— Не переймайся, — буркнув він. — Я на ліву ногу з ліжка встав.

— Випав з нього, судячи зі звуку.

Вона промовила це жвавіше, ніж мала намір, але Проноза лише гмикнув. Він заварив і з’їв свою ненависну вівсянку, потім узяв бляшанку меблевого воску та ганчірки і не озирнувся.

Нагорі не вгавало цюк-цюк друкарської машинки того парубка. Вінні Апшо, котрий також жив там у кімнаті навпроти, казав, що той кожного ранку починає о дев’ятій, продовжує до полудня, знов починає о третій, продовжує до шостої, знов починає о дев’ятій і так не вгаває аж до півночі. Проноза не міг уявити, щоб хтось мав стільки слів у своїй голові.

Та