Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

— Ох, будь ласка, можна я навідаю тебе на твоєму горищі? 

— Стули вже писка, Крістофере, — сказав Такрой, вочевидь втомлений від цього всього. — Я б запросив тебе з радістю, але твій дядько поставив умову, що ти можеш бачити мене тільки так, поки ми проводимо ці досліди. Якщо я скажу тобі, де живу, то втрачу роботу. Усе так просто. 

— Я міг би обійти всі горища, — лукаво припустив Крістофер, — і гукати Такроя, і розпитувати людей, аж поки знайду тебе. 

— Ти не зможеш, — сказав Такрой. — Якщо спробуєш, упіймаєш облизня. Такрой — ім’я мого духа. Насправді я називаюся по-іншому. 

Крістофер мусив здатися і прийняти почуте, хоча він цього геть не розумів. 

Зненацька майже настав час іти до школи. Крістофер ретельно намагався не думати про це, але й забути було складно, коли він проводив стільки часу, міряючи новий одяг. Остання Гувернантка пришивала на одяг етикетки з іменем «К. Чант» і пакувала його в чорну блискучу бляшану скриню — також із етикеткою «К. Чант» товстими білими літерами. Цю скриню скоро забрав носій, товсті руки якого нагадали Крістоферові жінку з Низки Вісім, і той же носій так само забрав усі Матусині скрині; тільки її були адресовані в Баден-Баден, тоді як на Крістоферових було написано «Школа Педж, Суррей». Через день Матуся поїхала в Баден-Баден. Вона прийшла попрощатися із Крістофером, промокаючи очі хустинкою з блакитним мереживом, що пасувала до її дорожнього костюма. 

— Будь чемним і багато вчися, — сказала вона. — І не забувай, що твоя матуся хоче дуже пишатися тобою, коли ти виростеш. 

Вона підставила напахчену щоку, щоб Крістофер поцілував її, і нагадала Останній Гувернантці: 

— Не забудьте нині завести його до дантиста. 

— Не забуду, пані, — сказала Остання Гувернантка в щонайбайдужіший спосіб. Якось так вийшло, що її примарна чарівність ніколи не виявлялася в присутності Матусі. 

Крістофер не зрадів дантисту. Після обстукування і обшкрябування Крістоферових зубів, так, наче він намагався їх виколупати, дантист довго розводився, якими кривими і зміщеними вони були, поки Крістофер почав уявляти себе з іклами, як у Трогмортена. Лікар змусив Крістофера одягти великі блискучі брекети, які він мав ніколи не знімати, навіть на ніч. Крістофер ненавидів брекети. Він ненавидів їх так сильно, що це майже витіснило з його думок страх перед школою. 

Слуги вкрили меблі чохлами від пилу і один за одним поїхали, аж поки Крістофер та Остання Гувернантка не лишилися єдиними в будинку людьми. Того ранку Остання Гувернантка відвезла його в кебі на станцію й посадила на потяг до школи. 

На платформі врешті настала та мить, коли Крістофер раптово скам’янів від страху. Насправді це був перший крок на шляху, щоб стати місіонером і бути з’їденим Язичниками. Здавалося, жах висмоктав із нього все життя, і воно покинуло його, починаючи з обличчя, що зненацька скам’яніло, і витекло назовні крізь ноги, що стали ватяними. Здавалося, його жах лише посилився від того, що Крістофер не мав жодного уявлення, що таке школа. 

Він заледве чув, як Остання Гувернантка сказала: 

— Прощавайте, Крістофере. Ваш дядько сказав, що дасть вам місяць у школі, щоб облаштуватися. Він чекає, що ви зустрінетеся з його людиною, як зазвичай, восьмого жовтня в Низці Шість. Восьмого жовтня. Втямили? 

— Так, — сказав Крістофер, не звертаючи уваги на її слова, і сів у вагон, ніби засуджений до страти. 

У вагоні було ще двоє хлопців. Малий і худий на ім’я Феннінг так нервувався, що змушений був звіситися з вікна, де його й знудило. Другого звали Онейр, і він був переконливо звичайним. Допоки потяг прибув на шкільну станцію, Крістофер міцно подружився з обома. Вони вирішили назватися Жахливе Тріо, але згодом усі в школі звали їх «Три ведмеді». «Хто сидів на моєму стільчику?» — кричали усі, коли вони втрьох заходили до кімнати. Все тому, що Крістофер виявився високий на зріст, хоча раніше про це не знав, Феннінг — низький, а Онейр був якраз посередині. 

До кінця першого тижня Крістофер вже не розумів, чого так боявся. Школа, звісно, мала свої недоліки, такі як їжа, і деякі з викладачів, і декілька старших хлопців, але це було ніщо порівняно зі щирою радістю бути разом із багатьма хлопцями того ж віку і мати двох справжніх друзів. Крістофер відкрив, що поводитися з в’їдливими викладачами і набагато старшими хлопцями можна, як із гувернантками: чемненько казати їм ту правду, яку вони хочуть почути, щоб вони вирішили, ніби перемогли, й дали тобі спокій. 

Уроки були простими. Насправді більшість нового для себе Крістофер дізнався від старших хлопців. Після неповних трьох днів він уже знав достатньо — сам не знаючи як, — щоб зрозуміти, що Матуся ніколи не мала наміру робити з нього місіонера. Це змусило його почуватися трішки пришелепкуватим, але він не дозволив собі цим перейматися. Та коли він думав про Матусю, то робив це з ніжністю й занурювався у шкільне життя із цілковитою насолодою. 

Єдиним уроком, якого він не любив, була магія. Крістофер, на великий свій подив, виявив, що хтось записав його на магію як додаткове заняття. Він мав легку підозру, що це міг влаштувати Такрой. Якщо й так, Крістофер не виявив за собою жодних ознак володіння сильною магією, як гадав про нього Такрой. Найпростіші замовляння, які він мусив вивчати, винуджували його ледь не до сліз. 

— Прошу стримувати ваш запал, Чанте, — в’їдливо казав викладач магії. — Мені серце рветься бачити ваші гланди. 

За два тижні він висловив припущення, що Крістоферові варто кинути магію. 

Крістофер був схильний погодитися. Але доти він виявив, що здібний до інших уроків, і йому була ненависна думка, що може сплохувати бодай в одній справі. До того ж Богиня прикріпила його ноги до місця саме магією, і він дуже хотів також навчитися так робити. 

— Але моя матір оплатила ці заняття, пане, — сказав він невинно. — Я старатимусь на майбутнє. 

Він пішов і уклав угоду з Онейром, за якою він робив за Онейра алгебру, а Онейр виконував за Крістофера його нудні завдання із замовлянь. Після цього він набував відсутнього вигляду, щоб приховати свою нудьгу, і дивився у вікно. 

— Знову ловите ґав, Чанте? — допадався питати його вчитель магії. — Не виходить нині сповна віддатися відвертим позіхунчикам? 

Окрім цього уроку — раз на тиждень, — школа цілковито припала Крістоферові до душі, і він навіть не думав про Дядька Ральфа, і не робив нічого з минулого аж понад місяць. Пізніше згадуючи це, він часто думав, що якби знаття, що він проведе в школі так мало часу, він подбав би, щоб насолодитися ним іще більше. 

На початку листопада він отримав листа від Дядька Ральфа: 

«Друзяко, що ти із себе клеїш? Я думав, у нас угода. Досліди чекають