Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

і не було для малого Фергюсона цікавішого заняття, як переключити канали на телевізорах так, щоби всі сім різних програм транслювалися одночасно. В результаті виникав безумний вир хаосу: на першому екрані мультик, на другому – вестерн, на третьому – мильна опера, на четвертому – церковна служба, на п’ятому – рекламний ролик, на шостому – новини, а на сьомому – футбольний матч. Малий бігав від одного екрану до іншого, потім обертався на місці, аж поки в нього в голові не макітрилося; при цьому він поволі віддалявся від екранів так, що коли зупинявся, то опинявся в положенні, звідки було видно всі сім програм, а коли він бачив стільки різних подій, що відбувалися одночасно, то це завжди смішило його. Це було смішно, дуже смішно, і батько дозволяв йому отак розважатися, бо також вважав, що це дуже смішно.

Але більшість часу його батькові було не до сміху. Він подовгу працював шість днів на тиждень, особливо подовгу – по середах та п’ятницях, коли магазин закривався аж о дев’ятій вечора, а в неділю він відсипався до десятої чи десятої тридцять ранку, а вдень грав у теніс. Найулюбленішим батьковим наказом було: «Слухайся матір». А найулюбленішим питанням було таке: «Ти був хорошим хлопчиком?» Фергюсон намагався бути гарним хлопчиком і слухався свою матір, хоча інколи не справлявся зі своїм обов’язком і забував бути хорошим хлопчиком та слухатися матінку, але позитивною стороною цих невдач було те, що батько, схоже, ніколи їх не помічав. Мабуть, він був надто зайнятий, щоби помічати, але Фергюсон був вдячний йому за це, бо матір рідко карала його, навіть коли він забувався бути хорошим та слухняним, а через те, що батько ніколи не горлав на нього так, як інколи волала на своїх дітей тітка Міллі, і ніколи не давав запотиличників, як це інколи робив дядько Арнольд, лупцюючи кузена Джека, малий Фергюсон дійшов висновку, що їхня галузка родинного дерева Фергюсонів була найкращою, хоча й найменшою. Однак бували випадки, коли батько його смішив, а через те, що вони траплялися вкрай нечасто, Фергюсон сміявся іще сильніше, аніж міг би сміятися тоді, коли б ці випадки траплялися частіше. Одна з смішинок полягала в тім, що його підкидали в повітря, а завдяки тому, що його батько був таким дужим і мав такі тверді й випуклі м’язи, Фергюсон підлітав майже під стелю, коли вони були в помешканні, та іще вище, коли вони були надворі. Жодного разу не спало йому на думку, що батько може його впустити, і тому він почувався достатньо у безпеці, щоби розкривати рота якомога ширше і, набравши повні легені повітря, наповняти околицю своїм гучним сміхом. Іще одною смішинкою було дивитися, як батько жонглює на кухні апельсинами, а третьою – чути, як він пукає. І не тому, що пуки є смішними самі по собі, а тому, що кожного разу, коли батько пукав, він приказував: «Ой, Хоппі вискочив!», маючи на увазі Хопалонга Кессіді, телевізійного ковбоя, який так подобався малому Фергюсону. Чому батько так казав кожного разу, коли відпускав пук, було одною з найбільших світових таємниць, але Фергюсону все одно це подобалося і він завжди сміявся, коли батько промовляв ці слова. Бо це ж так смішно й оригінально: перетворити пук на ковбоя, якого звали Хопалонг Кессіді.

Невдовзі після п’ятого дня народження Фергюсона його тітка Мілдред вийшла заміж за Генрі Росса, високого лисіючого чоловіка, який працював у коледжі викладачем, як і Мілдред; він закінчив факультет англійської літератури на чотири роки раніше за неї й тепер викладав у коледжі під назвою Вассар. Новий дядько Фергюсона палив цигарки «Пел-Мел» (легкі – це так дивовижно!) та мав вигляд надзвичайно нервозний, і, мабуть, саме тому викурював за вечір стільки цигарок, скільки його дружина викурювала за цілий день, але найбільше малого Фергюсона заінтригувало те, що чоловік Мілдред говорив так швидко і такими довгими й заплутаними словами, що можна було розібрати лише незначну частку того, що він говорив. Одначе він справив на Фергюсона враження добросердого чолов’яги з веселим басовитим сміхом та іскринкою в очах; йому було цілком очевидно, що його матір тішилася з вибору Мілдред, бо ніколи не говорила про дядька Генрі, не вживаючи при цьому слова «обдарований», і регулярно повторювала, що він нагадував їй якогось чоловіка на ім’я Рекс Гаррісон. Фергюсон сподівався, що його дядько з тіткою енергійно візьмуться за роботу у дитячому відділі й швидко витворять для нього маленького двоюрідного братика чи сестру. Ось що буває, коли мрієш про уявного брата, тож, можливо, кузен чи кузина від Адлерів зможе обернутися на майже брата або, у крайньому випадку, на майже сестру. Кілька місяців він вичікував на оголошення, кожного ранку ждав, що матір увійде до нього в кімнату й скаже йому, що тітонька Мілдред збирається народити дитину, але натомість сталося несподіване лихо, яке перевернуло всі ретельно розроблені плани малого Фергюсона. Його тітка з дядьком перебиралися до Берклі в Каліфорнію. Там вони збиралися викладати і жити і ніколи більше не повертатися, а це означало, що навіть якщо вони й народять йому кузена, то він ніколи не зможе стати йому майже-братом, оскільки брати та майже-брати мають жити поруч, бажано в тому ж самому будинку. Коли матінка взяла мапу Сполучених Штатів і показала йому, де знаходиться Каліфорнія, то малий Фергюсон так розчарувався, що гепнув кулачком по Огайо, Канзасу, Юті та всіх інших штатах, розташованих між Нью-Джерсі та Тихим океаном. Аж три тисячі миль. Неймовірна відстань. Так далеко, наче в іншій країні, в іншому світі.

То був один з найпотужніших спогадів його дитинства: поїздка до аеропорту в зеленому «шевроле» з матінкою та тітонькою Мілдред того дня, коли тітонька Мілдред вирушила до Каліфорнії. Дядько Генрі полетів туди двома тижнями раніше, тому того спекотного й паркого дня з ними залишалася тільки тітка Мілдред. Фергюсон сидів на задньому сидінні в шортах, з потилицею, мокрою від поту, з голими ногами, прилиплими до сидіння з штучної шкіри, і хоча він вперше був в аеропорту, вперше бачив зблизька літаки і мав змогу смакувати велич та красу цих машин, той ранок залишився в його пам’яті завдяки двом жінкам – його матері та його сестрі. Одна з них була темноволосою, а друга – білявою, одна з довгим волоссям, а друга – з коротким, такі різні, що доводилося подовгу вдивлятися в їхні обличчя, аби переконатися, що їх народили одні й ті ж самі батьки. Його матір, така емоційна й доброзичлива, завжди торкалася його й обнімала,