Читати книгу - "#Галябезголови"

— Де б я була зараз, якби не Галя! — Оля закурила нову і вперше за весь цей довгий нервовий день наважилася на дещо більше, ніж душевні гризоти. Дістала мобільний і набрала номер Галі.

— Вибачуся! Так і скажу: «Галю, блін, я така дебілка!» Чи ні! Скажу, що перелякалася і розгубилася. І що мені соромно… — довгі гудки собі йшли і йшли, Оля все говорила і говорила те, що сказала б Галі, якби та відповіла.

Галя не відповідала, а Олі на душі полегшало. Відрубала дзвінок. «Шкода, що не можу зараз поговорити з Галею, — розмірковувала вже поблажливо. — Я б хотіла зараз почути її голос. Я би по голосу зрозуміла: вона дуже засмучена чи ще тримається? І якщо Галя була б дуже засмученою, я б знайшла слова, аби підтримати її…»

Загасила цигарку і вирішила, що непогано було б провітрити кухню, а то ще хазяйці стукне у голову навідатися… І що тоді?

Тільки відчинила вікно, як у коридорі задзеленьчав домофон.

— Точно хазяйка! — засмутилася вкрай. — Дідько, та що ж я за лузерка така!

Зняла слухавку.

— Хто?

— Олю, це я, — почула голос Галі. — Відчиниш?

— Галю? Галинко, у мене батьки! Тільки-но з поїзда! Приїхали провідати мене! — метушливо забелькотіла Оля Корнійчук, зиркнула на годинник: 23.30, притишила голос. — І вони вже сплять, не хочу їх тривожити. Я зараз вийду до тебе. Добре?

Оля швидко поклала слухавку на апарат домофона, кинулася було до дверей просто в халаті й домашніх капцях, та повернулася. Дістала з шухляди заощадження — тисяч десять гривнями, — взяла з них двісті гривень, поклала до кишені.

— Ні, не хочу я відкупитися від Галі, — спускалася ліфтом, виправдовувалася сама перед собою. — Маю допомогти подрузі. Всі нормальні люди так вчиняють. А що? Не запрошувати ж її до себе? То небезпечно, певно, — розмірковувала, хоч і не дрімуча, і не дурна, а тоді — яка?.. «Жива! — відповіла б. — І хочу жити! То гріх?!»

Надвір вийшла вже знервована, думки розхристані. Роззирнулася. Бачить: біля лавки Галя стоїть, у руках сумку тримає, а поряд — велика пластикова валіза. Йорданська ти купіль! Оля аж перехрестилася подумки. «Як же влучно я батьків приплела! — подумала. — Галя ж точно переночувати у мене сподівалася!»

Ішла до Галі, у серце милосердя рікою лилося.

— Галинко, — із болем, зі співчуттям. — Як ти? Я так хотіла з тобою поговорити після тих зборів, та Юлька нас іще довго тримала, а коли ми від неї вийшли, тебе вже не було! І я тобі дзвонила цілий день. А ти не відповідала, і я вже стала хвилюватися. Ти як?

Оля зупинилася у метрі від Галі, щільніше загорнула на грудях халат, бо тремтіла. Та не від холоду. Від тваринного неконтрольованого страху: придушив милосердя, паралізував не тільки волю — руки, ноги, думки. Командував: відкараскайся від цієї людини і біжи від неї геть якнайдалі!

Галя побачила Олин страх. Відступила на крок. Поставила сумку на лаву, опустилася поряд. Спустошено дивилася в землю.

— Тобі страшно? — спитала врешті.

— Галю, вибач! — Оля схлипнула, і так їй стало себе шкода. От правда! За що їй такі муки совісті? У чому вона винувата? У тому, що Галя десь ВІЛ підхопила?! А Оля при чому?!

— Пусте, — прошепотіла Галя.

— Не кажи так. Я хвилююся за тебе!

— Нічого, ми впораємося.

— Ми?

— У мене — кіт, — Галя трохи відкрила сумку, і Оля Корнійчук побачила немалого котиська з жовтим ошийником: лежав нерухомо, лиш недвижними скляними очима дивився на людей.

— Нащо тобі зараз кіт? — спитала Оля.

— Він теж хворий. Не кидати ж його.

— А… — змістовно відреагувала Оля. Помовчала, кивнула на валізу. — А чому ти з валізою?

— Тьома вигнав мене, — сказала Галя.

— Ти серйозно? Ну це вже… От же гад! — обурилася Оля. — І ти тепер куди? До мами?

— Ні! Маму не турбуватиму. Нащо мамі ще за мене переживати?

— Шкода, що до мене батьки приїхали, — сказала Оля. — Якби не вони, ти могла б у мене трохи пожити. А з ними — ніяк! Тато спить на кухні, а ми з мамою на одному дивані у кімнатці. А знаєш! У мене в телефоні є адреса одного класного хостелу. Геть недорогого. І умови там пристойні!

Оля заметушилася, дістала мобільний і сама не помітила, як разом із телефоном з кишені випали на землю двісті гривень. Гортала контакти.

— Зараз знайду, запишеш…

— Олю, не треба.

— Чому?

— Не хочу туди, де люди, — сказала Галя, встала з лавки. В одній руці — сумка з котом, другою підхопила валізу за ремінчик. — Піду…

Оля не спитала: а куди? Ніч же! Оля вирішила у фіналі розмови продемонструвати власну щедрість.

— Галю, зачекай, я тобі трохи грошей хочу дати, тобі згодяться. І навіть не думай мені відмовлятися! Так усі нормальні люди роблять: допомагають одне одному у гірку годину, — взялася шарудіти по кишенях, та крім мобільного і ключів від орендованої малосімейки в них нічого не було. Роздратувалася: та що ж це!

— Олю, облиш. Не хвилюйся зайве, — сказала Галя. Подибала геть, тільки коліщатка валізи на ямах: стук, стук.

Оля стояла біля лави, дивилася Галі услід. Цікавість прокинулася. «Куди вона? — думала. — Де нема людей? У монастирях нема. Там тільки ченці і черниці. Невже Галя — у монастир? А нащо? Не лікуватися ж! У монастирях хіба лікують тіло? Може, помирати?»

Відігнала чуже жахіття, аби своїм не стало, ще раз обслідувала кишені.

— І де я двісті гривень загубила? Ні, я таки лузерка!

Якби ми знали, куди приведуть обрані шляхи, ми би не покладали таких уже великих сподівань на приз у кінцевому пункті призначення. Будь-який результат — то фінал, кінець. Куди цікавіший процес, бо процес — то все живе, саме життя, любов, а результат — просто смерть.

Галя втомилася вкрай, але не