Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Його величезна долоня міцно стискає мою доти, доки ми не опиняємося біля його позашляховика.

— За тобою потрібне цілодобове стеження, маленька відьма! — нервово випльовує та відчиняє для мене пасажирські двері. — Сідай, давай!

— Як ти мене назвав? — здивовано скидаю брови. Маленька відьма? Мені не почулося?

Відповіддю хлопця служить небезпечний вищир, який він демонструє мені. Бажання далі ставити будь-які питання миттєво згасає. У цей момент починає посилюватись дощ і мені доводиться залізти до його машини. Як мінімум, для того, щоб перечекати зливу.

— Хто це був з таким мудацьким виразом обличчя? — Арон забирається в авто і голосно грюкає дверима. Струшує краплі з чорного волосся та зачісує їх назад. — Коханець черговий?

На цей раз мій погляд змушує Арона замовкнути. За кого він мене сприймає? Якого біса це взагалі його цікавить? З якого часу у чоловіків такий великий інтерес до мене? У них що є якийсь прихований радар, який зчитує вільна жінка чи ні? Зазвичай, я не була настільки популярною.

— Це слідчий, який щось винюхує. — Оголошую я крижаним тоном і бачу, як сіпається щелепа на юному обличчі.

— Зрозуміло! — несподівано голос Арона стає байдужим і знизавши плечима, він заводить мотор.

— Е… Куди? Що ти робиш?

— Відвезу тебе додому!

— Не треба, я на колесах!

Арон різко сіпається в мій бік і від несподіванки я врізаюсь лопатками у дверцята. Серце починає шалено битися, а тіло навпаки, стає дерев'яним.

— Ти чого така нервова? — посміхається. Бачу як пальці Арона наближаються до мого обличчя та рухаються далі. Хлопець чіпляє стрічку ременя безпеки й тягне на себе. — Просто турбуюсь за твою безпеку!

Він тягне стрічку вниз і не спеціально, або навпаки, спеціально, зачіпає ребром руки моє стегно. Знову сіпаюся як від розряду струму. Мені здається, там залишиться опік. Я відчуваю, як горить шкіра.

— Там моя машина, — уперто вимовляю. Просто я не хочу залишатися з ним віч-на-віч. Нехай навіть це просторий салон його крутої машини.

— Дай, ключі. Увечері прижену. — Простягає мені відкриту долоню. — Це для твоєї безпеки.

Не дивиться на мене. Дивиться, як двірники ганяють воду по лобовому склі.

— У мене сьогодні багато справ!

— Нічого. На таксі покатаєшся. Тобі грошей дати?

— Пішов, ти! — не стримуюсь. Хапаюся за ручку і тягну на себе. Двері не піддаються. Цей покидьок заблокував її? І коли він лише встиг?

— Ти чула, — буденно продовжує хлопчик. Здає назад. — У місті підпалюють тачки. Депутати мруть як мухи, а ті, хто хоч якось у курсі справи — мруть ще швидше. Тому будь вдячна, що мій брат настільки цінує вашу дружбу, що турбується про твою безпеку.

— О-о-о! Нічого собі, — не стримуюсь від сарказму. Поруч із цим психом складно тримати емоції під контролем. — Що ж сталося, Ароне? Ти більше не підозрюєш, що я сплю з твоїм братом, руйнуючи його шлюб?

— Я переглянув свої погляди. Тим більше ти не в його смаку. Яніс любить білявок.

— Справді? іронія не припиняє литися з мене. Тому не подумавши, я додаю: — А на чий же я смак?

— На мій смак!

Його відповідь звучить як грім серед ясного неба, а крижаний тон пробирається під шкіру, змушуючи загуснути кров.