Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Аліна
Сьогодні ми знову випробовуємо долю і їдемо кататись на лижах, і сподіваюсь, що ця спроба нарешті буде вдалою. Ну дуже мені кортить перевірити, на що я здатна, коли на моїх ногах будуть лижі.
Після сніданку, виходимо на вулицю, де на нас вже чекають автівки, але, на мій жаль, серед них немає тої самої, яку я сподівалась побачити. Поспішаю зайняти місце попереду, в одній із них і все ще на щось сподіваюсь, поки дверцята з боку водія не відчиняються і за кермо сідає вусатий дядько.
– Доброго ранку. Всі на місці? – запитує водій, обертаючись назад через своє сидіння, а мені в цю мить, хочеться вистрибнути у вікно.
Вчора ввечері ми проговорили зі Славою телефоном понад годину та невідомо, скільки ще це могло тривати, але наша компанія почала збиратись на вихід. Тому мені довелося завершити розмову і швидко попрощатися з ним.
Залишок ночі я прокручувала в голові нашу телефонну розмову, весь цей неприкритий флірт і жарти один над одним. Спілкуючись телефоном, не відчуваєш зайвої скутості, і можеш говорити все, що спаде на думку, і це додає трохи свободи. Весь ранок я думала, що скажу йому, коли побачу, і як він поводитиметься при зустрічі. Може, він взагалі вирішив, що я дивна, тому й не приїхав за нами сьогодні. Загалом, що не думка, то краща за попередню.
Я була так зайнята накручуванням себе негативними думками, що не помітила, як ми зупинилися посеред дороги, а нам на зустріч їхала синя Шкода. Та сама, побачивши яку, моє серце прокинулося і почало гнати галопом.
Через те що під'їзна доріжка була занадто вузькою, щоб на ній вільно роз'їхались дві автівки, він трохи з’їжджає з дороги, щоб пропустити нас. Проїжджаючи повз, ми зустрічаємось поглядами й судячи з його здивованого виразу обличчя, він точно не очікував побачити мене в цьому авто. Після закінчення маневру, лунає свист і наш водій знову зупиняється. Поки пасажири з заднього сидіння обертаються назад, щоб зрозуміти у чому справа, дверцята з мого боку відчиняються і в середину зазирає Слава.
– Руда, на вихід! – командує, і як справжній джентльмен подає мені руку, щоб допомогти вийти з автівки.
Не відпускаючи моєї руки, мовчки веде до свого авто, садить на переднє сидіння, а вже за мить сідає поруч на місце водія. А я посміхаюсь, як дитина, бо саме зараз відчуваю себе на своєму місці.
– І тобі доброго ранку, Слава, – солодко протягую, посміхаючись від щастя, що дурна. – Ти ж знаєш, що це викрадення?
– І тобі доброго ранку, Рижик, – відповідає, повторюючи мою інтонацію. – А ти проти?
– Я ж не сказала, що проти, просто констатувала факт, – знизую плечима і пристібаю пасок безпеки.
– Я так і знав, що ти не будеш проти, – посміхається він ще ширше, якщо це взагалі можливо. – Які плани на сьогодні?
– Ще з ранку, планувала покататись на лижах, але зараз, навіть не уявляю. Можливо, ти знаєш, які у мене плани на сьогодні?
– Можливо і знаю, але це точно не лижі. Принаймні не сьогодні.
– Тоді що? – запитую, хоча це і не має значення, бо саме зараз я просто рада бути поруч із ним.
– А ти не дуже терпляча, як я бачу? – кладе руки на кермо і ми рушаємо з місця.
В дорозі ми не розмовляємо, та при цьому мовчання не тисне. Коли він дивиться на мене, то посміхається, але зараз його погляд спрямований вперед, а на обличчі немає і натяку на посмішку. Слава уважно стежить за дорогою, кермує впевнено та розслаблено, і це мене дуже заспокоює. Одна його рука міцно тримає кермо, а інша лежить на коробці передач. Рукава светра трохи підтягнуті догори і я роздивляюсь його руки. Стежу, як проступають вени, коли він перемикає швидкість, як великий палець постукує по керму в такт мелодії, що лунає з динаміків.
Ми їхали приблизно двадцять хвилин, поки автівка не зупинилась перед високою кованою огорожею. Слава виходить з машини, і я вискакую слідом за ним.
– Не могла дочекатись, поки я відчиню тобі дверцята? – каже, коли бачить що я вже вийшла. – Я, між іншим, джентльмен.
Це було сказано так мило, що я швидко розвертаюсь, сідаю назад до автівки та зачиняю за собою дверцята. Чим викликаю ще більший сміх з його боку.
Коли дверцята відкриваються знову, приймаю його допомогу, виходжу з автівки й роблю невеликий реверанс. Якщо він джентльмен, то чому я не можу бути леді?
Так, рука в руці, ми входимо на територію санаторію під назвою "Сонячний". При вході нас зустрічають павичі, які не поспішаючи ходять за низеньким парканом і за будь-якої нагоди розпускають свої хвости, а в центрі, між двома корпусами, розташувався невеликий ставок, в якому плавають справжнісінькі білосніжні лебеді. Поруч у кованих клітках, на жердинках, сидять золоті пташки, в загонах гуляють смугасті кабанчики, гогочуть гуси та ще багато всякої живності. Але найбільшу зацікавленість дітлахів привертає білочка, що немов гонщик Формули 1, з пропелером замість хвоста, стрибає по встановлених гілках, випрошуючи у глядачів горішки. І весь цей час мене переслідує відчуття наче ми потрапили в зоопарк.
Я вже й не очікувала побачити ще щось цікаве, як перед очима виник крісельний підйомник. Я витріщилась на нього відчуваючи змішані почуття. З одного боку, вид з висоти пташиного польоту має бути просто приголомшливий, а з іншого – відсутність під ногами підлоги наводить на мене жах. Якось, я каталася на чортовому колесі, так, високо, часом страшно, особливо, коли кабінку починає похитувати від вітру, але як не крути, там є підлога під ногами, а тут її немає.
– Чому ти не сказала, що боїшся висоти? – спантеличено запитує Слава.
– А я і не боюся, – впевнено відповідаю, і з жахом дивлюсь вниз.
– Ага, звичайно, саме тому в мене вже зупинився приток крові до руки, від твоєї хватки, – кидає погляд на своє передпліччя, в яке я вчепилась мертвою хваткою. Та забирати свої руки не поспішаю.
– Я завжди мріяла покататися на такому підйомнику, і навіть з парашутом стрибнути хотіла, але мені ніяково, від того, що під ногами немає ґрунту. Це мене якось лякає.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вихор почуттів, Ксенія Стрілець», після закриття браузера.