Читати книгу - "Японський коханець"

з тим, що ходити вона вже не зможе. «Моє перше життя скінчилося, тепер починається друге. Часом ти бачитимеш мене пригніченою чи роздратованою — не зважай, це триватиме недовго», — сказала вона дочці. Дзен-буддизм і звичка медитувати впродовж усього життя стали її великим козирем за цих обставин, бо дозволяли витримувати нерухомість, що довела б до сказу іншу таку спортивну й енергійну людину, як вона, та не занепасти духом після втрати чоловіка, з яким прожила чимало років і який — не бувши такою цільною людиною, як Кеті, — кинув її в біді. А ще вона виявила, що може надавати хірургічну допомогу як лікар-консультант, перебуваючи в телевізійній студії з підключеними до операційної камерами, проте Кеті хотіла працювати з пацієнтами безпосередньо, як робила це завжди. Вирішивши жити на другому рівні в Лак-хаузі, Кетрін Хоп кілька разів об’їхала інтернат у візку, щоб порозмовляти з людьми, яким судилося стати її новою родиною, й переконалася, що матиме вдосталь нагод для роботи за фахом. Через тиждень після переїзду вона вже виношувала плани створення безкоштовної клініки болю для людей із хронічними хворобами, а також консультації для менш тяжких випадків. У Лак-хаузі працювали лікарі-екстерни; Кетрін Хоп переконала їх, що йдеться не про конкуренцію, а про взаємодоповнення. Ганс Фойгт виділив Кетрін зал під клініку й запропонував правлінню Лак-хаузу призначити їй платню, проте жінка воліла краще не платити щомісячний внесок, що влаштовувало обидві сторони. Невдовзі Кеті, як її тут звали, зробилася для всіх матір’ю, котра зустрічала новоприбулих, вислуховувала зізнання, розраджувала жалібників, супроводжувала помираючих та роздавала марихуану. Половина мешканців мала рецепти для її вживання, а Кеті, котра розподіляла марихуану в своїй клініці, була щедрою з тими, хто не мали ані папірця, ані грошей, щоб купити її потайки. Незрідка біля її дверей можна було побачити чергу клієнтів, які стояли, щоб одержати травичку в найрізноманітнішому вигляді, навіть як печиво чи карамельки. Ганс Фойгт не втручався — навіщо позбавляти людей безневинної розради? Він лише вимагав не курити в коридорах і місцях загального користування, бо якщо така заборона стосувалася тютюнових виробів, було б несправедливо не поширити її й на марихуану. Втім трохи димку проникало через опалювальну систему та кондиціонери, й іноді свійські тварини блукали територією так, немов загубили слід.

У Лак-хаузі Ірина вперше за чотирнадцять років почувалася впевнено. Відтоді, як прилетіла до США, вона ніколи не залишалася так довго на одному місці; знала, що цей спокій колись скінчиться, й тішилася перепочинком. Не все було ідилічним, однак — порівняно із колишніми — нинішні проблеми здавалися їй незначними. Слід було вирвати зуби мудрості, але її страховка не покривала видатків на стоматологію. Знала, що Сет Беласко закоханий у неї, і дедалі важче буде тримати молодика на певній відстані так, щоб не втратити його дорогоцінної дружби. Ганс Фойгт, котрий завжди поводився поблажливо та сердечно, в останні місяці зробився дратівливим, і деякі пожильці потайки обговорювали, як звільнити його, щоб не образити; Кетрін Хоп вважала, що варто дати йому час, і її думка поки що переважала. Директорові двічі невдало оперували геморой, і це його нервувало. Нагальним клопотом Ірини було нашестя мишей у старій будівлі в Берклі. Було чути, як вони шкребуться в полупаних переборках у підвалі. Підбурені її напарником Тімом, мешканці надумали розставити пастки, бо вважали, що труїти мишей негуманно. Ірина доводила, що пастки — це також жорстокість, до того ж хтось мусив прибирати дохлих тваринок, але на неї не зважали. В одній з пасток маленький гризун залишився живим, Тім видобув його й, зглянувшись, віддав Ірині. Дівчина належала до тих людей, які харчуються овочами та горіхами, нездатні скривдити якусь животину, а тим паче підсмажити. Ірині довелося перев’язати їй лапку, оселити її в устеленій ватою коробці та доглядати, поки в миші минувся страх, вона могла ходити й повернулася до своїх.

Дещо в Ірининих повинностях у Лак-хаузі її обтяжувало — приміром, бюрократизм страхових компаній, сперечання з родичами стариків, котрі спочатку кинули їх, а потім скаржилися через кожну дрібницю, щоб зм’якшити власну провину, а ще обов’язкові комп’ютерні класи, бо варто було їй щось опанувати, технологія робила новий стрибок уперед і Ірина знову безнадійно відставала. Від людей, якими вона опікувалася, скарг не надходило. Як сказала в її перший робочий день у Лак-хаузі Кеті, знудитися тут було неможливо. «Існує відмінність між старістю й немічністю. Справа не у віці, а в стані фізичного та розумового здоров’я, — пояснила їй Кеті. — Старики можуть залишатися незалежними, а люди немічні потребують допомоги й догляду, і нарешті надходить час, коли вони стають, наче діти». Ірина багато чого навчилася як від старих пожильців, так і від немічних: майже всі вони були сентиментальними, кумедними й не боялися здаватися смішними; дівчина сміялася разом із ними, а часом плакала через них. А ще майже всі вони прожили або вигадали собі цікаве життя. Старики здавалися дуже розгубленими, бо зазвичай недочували. Ірина дбала, щоб їм не бракувало батарейок для слухових апаратів. «Що найгірше в старості?» — запитувала дівчина. Пожильці відповідали, що не думають про вік; колись вони були підлітками, потім зробилися тридцятирічними, п’ятдесятирічними, шістдесятирічними, не думаючи про свої роки, то навіщо думати про це зараз? Деякі мали дуже обмежені можливості — їм було важко ходити, рухатися, але вони нікуди й не збиралися. Інші були неуважні, розгублені, їх підводила пам’ять, однак це більше непокоїло доглядальників і родичів, ніж їх самих. Кетрін Хоп наполягала, що мешканці другого та третього рівнів повинні вести активний спосіб життя, й завданням Ірини було зацікавити їх, розважити, згуртувати. «У будь-якому віці людина мусить мати якусь мету. Це найкращий бальзам проти багатьох лих», — наголошувала Кеті. Її метою завжди була допомога іншим людям, і ця мета залишилася незмінною після нещасного випадку.

По п’ятницях уранці Ірина супроводжувала найбільш активних мешканців на їхні вуличні акції протесту, стежачи, щоб ніхто не накоїв дурниць. Вона також брала участь у вегіліях, коли йшлося про якусь добру справу, і в клубі плетіння: всі здатні орудувати спицями жінки, крім Альми Беласко, плели камізельки для сирійських біженців. Постійною темою залишався мир; можна було сперечатися про що завгодно, крім миру. В Лак-хаузі мешкали двісті сорок чотири розчарованих демократи; вони голосували за переобрання Барака Обами, але критикували його за нерішучість, за те, що не закрив в’язниці в Гуантанамо, депортував мігрантів-латиноамериканців, за дрони... зрештою, причин надсилати листи президентові та Конгресу не бракувало. Півдюжини республіканців остерігались висловлюватися вголос.

До повинностей Ірини входило також сприяння духовним обрядам. Чимало стариків належали до певних конфесій,