Читати книгу - "Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська"

Журналістка ставить кілька питань про мій розклад дня, про улюблений відпочинок, про мої захоплення. Перевіряє ще раз записи диктофона та прощається. Інтерв'ю повинно вийти в жовтневому номері після того, як фотограф надішле до редакції фотографії.

Приміряння образів та пробне фотографування вичавлюють з мене всі соки. Надвечір починає нити спина та німіють ноги. Стояти напівроздягненою в порожньому бетонному приміщенні, поки час від часу налаштовують світло або поки стверджують той чи інший предмет гардероба не надто приємне гаяння часу.

Великі софіти, спрямовані в мій бік, практично не гріють. На щастя, тут працюють дівчатка, які іноді підносять гарячий чай та накривають мої змерзлі плечі пледом.

По домівках розходимося десь на початку п'ятої. Дзвоню Горському із салону таксі, але чоловік швидко скидає мій виклик. Не передзвонює. Схоже ні про який спільний похід до ресторану сьогодні не може бути й мови.

Зайшовши додому, прошу Марію заварити мені ромашковий чай з медом. Йду приймати гарячу ванну, тому що плечі досі трохи трусить від холоду. Необхідно якнайшвидше зігрітися, інакше до ранку точно підніметься температура.

Коли повертаюся на кухню, Марія замішує тісто для яблучного пирога, який обожнює Горський. Мені такі калорійні ласощі з цілою склянкою цукру звичайно протипоказані, але мій чоловік готовий з’їсти цей десерт просто весь, без остраху, що зіпсує свою підтягнуту фігуру.

— Маріє, а ви можете навчити його готувати? — заворожено спостерігаю за тим, як сивоволоса жінка у фартуху швидко збиває звичайним віночком яєчну суміш. — Хочу теж приготувати цей пиріг для Назара.

— Так звичайно. Із задоволенням. Тут рецепт дуже простий.

Марія допомагає мені пов'язати фартух та вручає один із ножів.

— Для початку необхідно нарізати яблука на тонкі слайси. Потім дістаємо форму для запікання та змащуємо її вершковим маслом. Зазвичай я беру цю керамічну форму, але можна й будь-яку іншу…

Уважно слухаю нашу домашню фею кулінарії та намагаюся повторити всі її дії. Відволікаюся та ледве не травмую вказівний палець нагостреним ножем.

— Обережніше. — Марія кладе руку на моє зап'ястя. Дбайливо згинає мої пальці, показуючи правильне положення руки на предметі, що треба нарізати. — Якщо ви триматимете нігті перпендикулярно стільниці, то ризик порізів скорочується.

— Але ж так незручно зовсім тримати фрукт.

— Із пластиром на пальці ще незручніше.

— І то правда.

З тестом для шарлотки, під керівництвом Марії, я впораюся буквально за десять хвилин. З яких п'ять я витратила на приборкання неслухняного вінчика.

Акуратно викладаю у скляний посуд нарізані яблука. Поглядаю то на настінний годинник, то у вікно. Чекаю, що ось-ось у будинок увійде Горський та побачить, що я роблю для нього. Мрію про те, як він приємно здивується скуштувавши пиріг, який я сама приготувала. Бо кулінарія ніколи не була моєю сильною стороною. Навіть нещасну яєшню я примудряюсь спалити до чорної кірки. Що вже казати про пироги.

Виливаю тісто поверх начинки, рівномірно розподіляю все за допомогою лопатки. Посипаю пиріг кокосовою стружкою, мигдальними горіхами, кунжутом та сушеною малиною. Отримавши схвалення від Марії, я відправляю дві повні форми в заздалегідь розігріту духовку.

Відпускаю свого кулінарного коуча додому через п'ять хвилин, пообіцявши, що жодних проблем не станеться.

— Натиснути кнопку «ВКЛ.». за двадцять хвилин — з цим навіть дитина впорається.

Марія трохи вагається, але зрештою таки погоджується виїхати раніше.

Ще раз дзвоню до Горського, але на тому кінці дроту ніхто не відповідає. Щоб знову не вигадувати зайвого, я вмикаю телевізор та дивлюсь якесь ток-шоу про сімейні чвари.

У призначену годину вимикаю духовку. З тугою дивлюся на рум'яну скоринку. Ще раз вмикаю екран мобільного телефону. Від Горського жодного слова. Невже в нього все так погано?